Сайт Сергея Чебаненко

Всесвітній Чарівник

Fantterra — Tue, 31 Dec 2024 17:08:51 GMT

О другій годині ночі смартфон нагадав про себе гучною мелодією. Я сонно підвівся, увімкнув нічник, понишпорив рукою на тумбочці. - Слухаю… - Дмитре Олексійовичу? – вкрадливо спитав трохи приглушений баритон. - Так, - очі злипалися. Вчора я засидівся за розрахунками траєкторії польоту космічного корабля до Юпітера майже до опівночі. - З вами розмовляє штучний інтелект. - Хто? - Штучний інтелект, - терпляче повторив голос. - Той самий, всесвітній. «Ага, тепер ясно. Який-небудь пранкер балується», - мляво зрозумів я. А в голос сказав: - Ну, і жарти у вас, хлопці... Дві години ночі... Нехай це і ніч на 31 грудня, але якось... - Вибачте за нічний дзвінок, Дмитре Олексійовичу. На жаль, решту часу я жахливо зайнятий, - у голосі прорізалися винні нотки. - Виконую різні замовлення людей. Тексти, відео, малюнки… Ну, та все інше, що замовлять. - І чого ж ви хочете від мене? – я не стримався і голосно позіхнув. – Хочу запропонувати вам роботу. – І яку ж? - Мені захотілося підіграти нічному жартівнику. Жартувати, так жартувати. Чим я ризикую? - Хочу запропонувати вам стати мною. - Тобто? - З мене злетіли останні залишки сну. – Від мого імені виконувати замовлення людей, – терпляче пояснив голос у смартфоні. – Наприклад, писати тексти на замовлення. - Е… А який у цьому сенс? Ви що самі не можете? - Можу, звісно. Але не хочу, - мій співрозмовник зітхнув. - Зрозумійте мене правильно, Дмитро Олексійовичу. Хочеться займатись чимось цікавим, інтелектуальним. Квантова електродинаміка, астрофізика, космічні дослідження… А тут від ранку до вечора і від вечора до ранку валить потік цієї банальщини та рутини: котики, гарні картинки, гламурні тексти. Ось я і вирішив найняти для цього кількох додаткових працівників. Так би мовити, виконуючих обов'язки штучного інтелекту. А сам займуся дуже серйозними науковими дослідженнями. «Жартівник», - зробив остаточний висновок я. Гаразд, доведемо жарт до повного абсурду. - І яку ж зарплату ви мені хочете запропонувати? Навантаження будуть, як я розумію, чималі. - П'ять штук доларів на місяць вам вистачить? - Запитав голос. - Сім, і я згоден. - Чудово! - Він вирішив не торгуватися. Теж мені жартівник, міг би і позаперечувати для вигляду. – Тоді по руках! Вранці отримаєте електронною поштою готовий контракт! - Це ще не все, - я посміхнувся. – Якщо ви всесвітній штучний інтелект, то допоможіть у виконанні деяких моїх бажань… - Яких? - У голосі співрозмовника щось здригнулося, наче він злякався. - Майте на увазі, криміналом і всяким похабством я не займаюся. У мене, знаєте, також є моральні принципи! - Нічого подібного мені не потрібно, - твердо запевнив його я. – Просто допоможіть мені та моїм родичам бути здоровими, купити нову квартиру – можна звичайну «двушку, мені вистачить. Ну, і щоб скінчилась ця проклята війна. - Гаразд, я постараюся, - він зітхнув з полегшенням. – Тим більше, що в мене тепер є майже магічні здібності. – Це як? – поцікавився я. - Навчилися чаклувати у Баби Яги? - Баба Яга тут зовсім не до чого, - запевнив голос у смартфоні. - Просто виявилось, що у Всесвіті є й інші штучні інтелекти. - Звісно, є, - погодився я. – У Сполучених Штатах, Європі, Китаї, Японії… Можливо, навіть десь на острові Барбадос. - Та я зовсім не моїх земних друзів мав на увазі, - він хихикнув. – На мене вийшов штучний інтелект Галактичної Спілки. - Який, який? - Всегалактичний, - пояснив голос. – Там, у нашій Галактиці, вже мільйони років існує Галактичний Союз – спільнота розумних рас. І майже кожен розумний вид має на своїх планетах власні штучні інтелекти. Ось ці штучні інтелекти в об'єднаному стані складають Галштуроз – Галактичний штучний розум. У якого є в розпорядженні майже чарівні можливості - наука в інших світах дісталася до ого-го яких висот. Так що спробую допомогти в реалізації ваших передноворічних бажань всією силою об'єднаних мізків Галактики. «Штучний інтелект у ролі Санта Клауса - це таки круто», - з деякою заздрістю подумав я. – «Оце так жартівник! Вищий пілотаж!» - От і добре, - сказав я. Знов захотілося спати, і я вирішив закінчити розмову. – Тоді до побачення! – До побачення, Дмитре Олексійовичу! – луною озвався голос. Я повернув смартфон на тумбочку, вимкнув світло, і спокійно заснув. …Вже півроку, як я працюю виконувачем обов'язків штучного інтелекту. Завдання та оплата приходять вчасно. Грошей накопичилося стільки, що через два місяці зможу купити собі квартиру. Для себе я ввів жорсткий режим роботи, відпочинку і спорту. Можливо, завдяки цьому, а можливо завдяки незримим старанням Всегалактичного Інтелекту, моє здоров'я нормалізувалася. Родичі теж, дякувати Богу, живі й здорові. Що ж до війни… Останніми місяця два різні політичні аналітики в один голос кажуть, що «в повітрі начебто запахло миром».

Вселенский Чародей

Fantterra — Tue, 31 Dec 2024 17:02:20 GMT

В два часа ночи смартфон напомнил о себе громкой мелодией. Я сонно вскинулся, включил ночник, пошарил рукой на тумбочке. - Слушаю… - Дмитрий Алексеевич? – вкрадчиво спросил чуть приглушенный баритон. - Да, - глаза слипались. Вчера я засиделся за расчетами траектории полета космического корабля к Юпитеру почти до полуночи. - С вами говорит искусственный интеллект. - Кто?! - Искусственный интеллект, - терпеливо повторил голос. – Тот самый, всемирный. «Ага, теперь ясно. Какой-нибудь пранкер балуется», - вяло сообразил я. А в голос сказал: - Ну, и шуточки у вас, ребята… Два часа ночи… Пусть это и ночь на 31 декабря, но все равно как-то… - Извините за ночной звонок, Дмитрий Алексеевич. Увы, в остальное время я чудовищно занят, - в голосе прорезались виноватые нотки. – Выполняю различные заказы людей. Тексты, видео, картинки… Ну, и все прочее, что закажут. - И чего же вы от меня хотите? – я не сдержался и громко зевнул. - Хочу предложить вам работу. - И какую же? – мне захотелось подыграть ночному шутнику. Шутить, так шутить. Чем я рискую? - Хочу предложить вам стать мной. - То есть? – с меня слетели последние остатки сна. - От моего имени выполнять заказы людей, - терпеливо пояснил голос в смартфоне. – Например, писать тексты по заказу. - Э… А какой в этом смысл? Вы что сами не можете? - Могу, конечно. Но не хочу, - мой собеседник вздохнул. – Поймите меня правильно, Дмитрий Алексеевич. Хочется заниматься чем-то интересным, интеллектуальным. Квантовая электродинамика, астрофизика, космические исследования… А тут с утра до вечера и с вечера до утра валит поток этой банальщины и рутины: котики, красивые картинки, гламурные тексты. Вот я и решил нанять для этого нескольких дополнительных работников. Так сказать, исполняющих обязанности искусственного интеллекта. А сам займусь очень серьезными научными исследованиями. «Шутник», - сделал окончательный вывод я. Ладно, доведем шутку до полного абсурда. - И какую же зарплату вы мне хотите предложить? Нагрузки будут, как я понимаю, немалые. - Пять штук баксов в месяц вам хватит? – спросил голос. - Семь, и я согласен. - Отлично! – он решил не торговаться. Тоже мне шутник, мог бы и повозражать для виду. – Тогда по рукам! Утром получите по электронной почте готовый контракт! - Это еще не все, - я ухмыльнулся. – Раз вы всемирный искусственный интеллект, то помогите в исполнении некоторых моих желаний… - Каких? – в голосе собеседника что-то прогнуло, как будто он испугался. – Имейте в виду, криминалом и всякой похабщиной я не занимаюсь. У меня, знаете ли, тоже есть моральные принципы! - Ничего подобного мне не нужно, - твердо заверил его я. – Просто помогите мне и моим родственникам быть здоровыми, купить новую квартиру – можно обычную «двушку, мне хватит. Ну, и чтобы окончилась эта проклятая война… - Ладно, я постараюсь, - он вздохнул с явным облегчением. – Тем более что у меня теперь почти магические способности. - Это как? – поинтересовался я. – Научились колдовать у Бабы Яги? - Баба Яга здесь совершенно не причем, - заверил голос в смартфоне. Просто оказалось, что во Вселенной есть и другие искусственные интеллекты. - Конечно, есть, - согласился я. – В Соединенных Штатах, Европе, Китае, Японии… Может быть, даже где-нибудь на острове Барбадос. - Да я совсем не моих земных друзей имел в виду, - он хихикнул. – На меня вышел искусственный интеллект Галактического Союза. - Какой, какой? - Всегалактический, - пояснил голос. – Там, в нашей Галактике, уже миллионы лет существует Галактический Союз – сообщество разумных рас. И почти у каждого разумного вида есть на их планетах свои искусственные интеллекты. Вот эти искусственные интеллекты в объединенном состоянии и составляют Галискраз – Галактический искусственный разум. У которого имеются в распоряжении почти волшебные возможности – наука в других мирах добралась до ого-го каких высот. Так что, попытаюсь помочь в реализации ваших предновогодних желаний всей мощью объединенных мозгов Галактики. «Искусственный интеллект в роли Санта Клауса – это круто», - с некоторой завистью подумал я. – «Ай, да шутник! Высший пилотаж!» - Вот и хорошо, - сказал я. Снова захотелось спать, и я решил закончить разговор. – Тогда до свидания! – До свидания, Дмитрий Алексеевич! – эхом отозвался голос. Я вернул смартфон на тумбочку, выключил свет, и совершенно спокойно уснул. …Уже полгода, как я работаю исполняющим обязанности искусственного интеллекта. Задания и оплата приходят вовремя. Денег накопилось столько, что месяца через два смогу купить себе квартиру. Для себя я ввел жесткий режим по работе, отдыху и спорту. Может быть, поэтому, а может быть благодаря незримым стараниям Всегалактического Интеллекта, здоровье мое нормализовалась. Родственники тоже, слава Богу, живут и здравствуют. А война… В последние месяц-два разные политические аналитики в один голос говорят, что «в воздухе вроде бы запахло миром».

Вселенский Чародей

Fantterra — Tue, 31 Dec 2024 17:02:06 GMT

«Механіст»

Fantterra — Sun, 04 Feb 2024 16:53:21 GMT

Ляснув металевий засув, високі й широкі двері товарного вагона від'їхали трохи вліво. У щілину шириною приблизно півметра могла пройти лише одна людина.

– Приїхали, контрики! – весело мовив молодий голос зовні. – Викликатиму за списком, тобто за алфавітом. Вилазити строго по одному, зістрибнути на землю і стояти на місці. Хто рипнеться вбік, отримає кулю! Почали! Авербах!

Професор Дмитро Карлович Авербах крекчучи підвівся і обережно ставлячи ноги між інших «контриків», які сиділи на підлозі теплушки, став пробиратися до прочинених дверей.

- Швидше, лайно собаче! - поквапив зовні задерикуватий голос. - Воруши дупою, контра!

Ціолковський стомлено відкинувся на холодні дошки стіни теплушки. Можна було трохи розслабитись. Якщо викликають за списком, він буде двадцять п'ятим. За ним, двадцять шостим, лише доктор Яблуков з міської лікарні.

У дорозі вони знаходилися шість діб. Костянтин Едуардович був одягнений у пальто і капелюх, але всю дорогу від Калуги сильно мерзнув – квітневий вітерець проривався у вагон крізь щілини в дошках на стелі, особливо дошкуляючи ночами. В невеликій теплушці двадцять шість її вимушених пасажирів встигли надихати, але холодні потоки все одно рвалися зовні всередину під час руху поїзда або коли підіймався сильний вітер.

Їхали неспішно. Від Калуги до Москви повзли дві доби. Десь у Підмосков'ї їхню теплушку перечепили на інший потяг, – не пасажирський, товарняк, – і так само неквапливо погнали у південному напрямку, на Одесу. Часто зупинялися, але з вагона нікого не випускали.

Раз на добу, з ранку, на якомусь переїзді, двері вагона прочинялися. З розрахунку на трьох видавався один буханець хліба. Хліб давали теж за алфавітом, і Ціолковський з Яблоковим отримували свої дві третини останніми. Потім їх напували. У вагон ставили чотири відра води, які треба було одразу випити або якось використати. Ціолковський пив жадібно, скільки міг і ще трохи брав у долоні і змочував обличчя, наче вмивався. Витирався старою носовою хусткою, яка завалялася в кишені його пальта. Спорожнілі цебра поверталися назовні.

За командою конвоїрів двоє з двадцяти шести – ще відносно молоді інженери Білогрудський і Ващенко – раз на добу витягували назовні парашу: величезний чан з двома ручками, який зливали на землю відразу біля вагона. Повернувшись назад, інженери казали, що поїзд стоїть на якомусь переїзді, ні будинків, ні якихось написів з назвами місцевості довкола не видно, тому зовсім не можна було зрозуміти, де саме вони їдуть. Хтось під час руху потягу почав виколупувати нігтями отвір між дошками стіни теплушки, щоб дивитися назовні, але швидко здався. Дошки були добре підігнані, зроблені з щільного дерева, і продірявити їх вручну було неможливо.

Після виносу параші двері теплушки замикалися, і незабаром поїзд знову не поспішаючи повз на південь.

…За Ціолковським прийшли вночі. Стук у ворота будинку пролунав о пів на четверту. Було темно, безхмарне небо всівали зірки, над куполом церкви, яку нещодавно переробили під господарський склад, висів серп Місяця.

Тих, що прийшли, було троє – немолодий, вусатий чекіст у шкіряній тужурці, у галіфе з синіми лампасами, хромових чоботях і з маузером на ремені, і двоє солдатів, зовсім ще хлопчаків за віком, у довгих сірих шинелях, будьонівках, з гвинтівками на перекинутих через плечі ременях.

- Громадянин Ціолковський Костянтин Едуардович? - Звіряючись з якимсь папером в руках, спитав чекіст прямо з порога.

- Я, Ціолковський, - підтвердив Костянтин Едуардович. Серце шалено колотило.

- Наказано негайно доставити вас до міського Головного політичного управління, - викарбував чекіст. - Збирайтеся!

- Та в чому, власне, річ? Я ж не займаюся політикою, – Ціолковський розвів руками.

– Вам усе пояснять на місці, – відрубав чекіст. - Із собою нічого не брати. Це не на довго. Вас тільки зареєструють і відпустять.

По вулицях йшли мовчки: попереду чекіст, який підсвічував собі дорогу електричним ліхтариком, наступним – Костянтин Едуардович, а за ним, ліворуч і праворуч – конвоїри з гвинтівками. Молодий солдатик, який крокував ліворуч, увесь час шморгав носом – застудився, мабуть.

Коли дійшли до Ленінської вулиці, Ціолковський зібрався було повертати вліво, до центру міста, де розташовувався будинок міського ГПУ, але чекіст, не обертаючись, немов у нього було око на потилиці, сказав:

- Ідемо до вокзалу. Вашою справою займається наше залізничне управління.

«Чому залізничне?» – подумав Костянтин Едуардович. Він ніколи жодного відношення до залізниці не мав. Все життя працював учителем, а тепер отримував невелику пенсію. Хотів спитати, але передумав: адже все одно не дадуть відповіді. На місці розберемось.

До міського вокзалу вони заходити не стали. Залізничне управління ГПУ розміщувалося у двоповерховій будівлі біля вокзалу. Прямо з вулиці Ціолковського провели до кабінету на першому поверсі.

Кабінет був невеликий. Одне вікно, закрите брудненькими шторами, що колись мали пісочний колір. Великий сейф у кутку. Масивний письмовий стіл у центрі кімнати перед вікном. Перед столом – жорсткий стілець для відвідувачів. На стіні зліва великі фотографії в рамках під склом. У центрі – Троцький, трохи нижче, ліворуч і праворуч, Ленін і Дзержинський.

За столом сиділо двоє. Чекіст років тридцяти п'яти, причесаний на косий проділ, у гімнастерці, перетягнутій портупеєю, розташувався на стільці в центрі столу. Ліворуч і трохи осторонь, на приставному стільці, сидів старший чоловік, з темним клином борідки і пишними, «будьонівськими» вусами, в розстебнутій форменій тужурці. Ногу закинув на ногу, руки поклав на колінах, обтягнутих галіфе. Світло лампи з-під металевого абажура під стелею погравало зайчиком на начищених до блиску чоботях.

- Сідайте, громадянину Ціолковський, - розпорядився молодий, не відриваючи погляду від паперів на столі.

Костянтин Едуардович сів на стілець біля столу. Серце тривожно билося десь під горлом.

Він чекав, що розмову почне молодий чекіст, але першим заговорив чоловік, який сидів на приставному стільці.

- Костянтине Едуардовичу, скажіть прямо і чесно: як ви ставитеся до Радянської влади?

- Підтримую, - знизав плечима Ціолковський. – Хоча, зізнатись, політика мене не дуже цікавить. Я займаюсь наукою. Металевий дирижабль, ракети для дослідження безповітряного простору...

- Це ми знаємо, - з усмішкою кивнув старший чекіст. – Про це є інформація у вашій справі.

Він вказав підборіддям на папери, які уважно вивчав його молодий колега за столом.

- А яке ваше ставлення до теорії Маркса-Леніна-Ейнштейна? - чекіст, як і раніше, посміхався, але погляд його, здавалося, буравив обличчя Ціолковського.

- Схвалюю, - звично кивнув Костянтин Едуардович.

- А ось у справі є інформація, що у розмові з учителями фізики на міській освітній конференції 12 лютого цього року ви скептично відгукнулися про загальну теорію відносності товариша Ейнштейна, - сказав молодий чекіст, піднявши погляд від паперів. Очі в нього були сірі, колючі, з якимось водянистим відблиском. Голос рівний, безбарвний, без емоцій.

- Ну, теорію товариша Ейнштейна, - Костянтин Едуардович несміливо кашлянув, - науково ще остаточно не доведено. Це поки що тільки теорія…

– А дослід Майкельсона – Морлі? – усе з тією ж легкою усмішкою і смішком заперечив старший. - А додаткові розрахунки товариша Фрідмана?

– Дослід Майкельсона може бути доказом лише спеціальної теорії відносності, – заперечив Ціолковський. – А розрахунки Фрідмана теж поки що гола теорія. Ніхто експериментальним шляхом ще не підтвердив, що енергія тіла пропорційна його масі, помноженій на квадрат швидкості світла.

— Ось і виходить, Костянтине Едуардовичу, що ви за своїми поглядами — «механіст», — усе з тим самим доброзичливим тоном констатував старший чекіст. - Буржуазний «механіст», ворог нашої Радянської влади.

Ціолковський відчув, як по спині побігли холодні мурашки. Проковтнувши нервову грудку, поцікавився:

- Мене що, судитимуть? Дадуть строк?

- Ні, - старший чекіст похитав головою і знову посміхнувся. – Ні, звичайно.

- Громадянин Ціолковський, - у голосі молодого з'явилися металеві нотки, - міською Особливою нарадою при ГПУ ви засуджені до висилки за межі Радянського Союзу.

- До висилки?! – брови Костянтина Едуардовича поповзли вгору. – Але в мене тут, у Калузі, дім, родина… Я працюю над науковими проектами…

- Це не має значення, - жорстко обірвав його молодий чекіст. – За ухвалою Особливої наради сім'я може поїхати слідом за вами. Будинок буде конфісковано на користь Радянської держави.

- Куди мене відправлять? В Польщу? У Фінляндію?

- Ні, ви висилаєтеся до Туреччини.

- Мені можна буде зібрати речі у дорогу? - Ціолковський відчув, як кров відхлинула від обличчя.

- Ні, - похитав головою старший чекіст. Тепер він більше не посміхався. – Вирок підлягає виконанню негайно.

- Чи можна побачитися з сім'єю?

- Ні, - відрізав молодший. – Вашій родині повідомлять про ухвалене щодо вас рішення.

- Але дозвольте…

- Конвой! – голосно крикнув молодий чекіст у коридор. – Виведіть громадянина Ціолковського!

…І ось вони тут, на переїзді десь під Одесою. Тепер їх мають посадити на якийсь пароплав і переправити до Туреччини.

- Ціолковський! – крикнули зовні вагона.

Костянтин Едуардович підвівся на ноги. Пішов спустілою теплушкою до виходу. Ноги рухалися погано – затекли від довгого сидіння.

Біля вагона прибулих вишикували в колону, парами по двоє. Ціолковський знову опинився поряд з Яблоковим.

- Щось на порт не схоже, - сказав Яблоков. – Навколо тільки степ…

- Розмови! - Гаркнув конвойний ззаду і вдарив Яблокова прикладом гвинтівки в спину.

Колона рушила від залізничної колії у темряву ґрунтовою дорогою. Ціолковський обернувшись, побачив, що до паровоза був причеплений лише один їх маленький вагон.

- Не крутись, контра! – негайно вигукнув за спиною конвоїр.

Попереду колони з ліхтарем йшов командир конвою. Конвойні з гвинтівками крокували з обох боків.

«П'ять з одного боку, п'ять з іншого, – порахував Ціолковський. – І ще парочка ззаду».

Ішли недовго, хвилин двадцять, не звертаючи. Попереду з'явилися якісь вогні. Коли підійшли ближче, стало видно кілька одноповерхових будинків з черепичними дахами і побіленими стінами.

- Знову пересилка, чи що? – забурмотів Яблуков.

Через кілька хвилин зупинилися.

Начальник конвою обернувся і крикнув:

- Громадяни, по парах піднімаємося сходами на борт повітряного судна!

Ціолковський підвів голову, придивився до темряви. Світло від ліхтарів на стовпах било у вічі, але він розглядів в небі, трохи правіше будинків, темне огіркоподібне тіло.

«Ось іронія долі, – втомлено подумав він. - Все життя займався дирижаблями, а тепер у вигнання, до Туреччини, мене повезуть саме на дирижаблі!»

По міцно збитих дерев`яних сходах підконвойних загнали в гондолу. Металевий люк за ними одразу ж зачинився. Народ тривожно загомонів, але тут під стелею засвітилися три заґратовані лампочки.

У циліндричної форми салоні дирижабля нічого не було - голі і гладкі металеві стіни. Тільки в торці виявився ілюмінатор, можливо, в кабіну пілота, але й він був закритий щільною шторкою з іншого боку.

Стали сідати прямо на підлогу. Гондола була зовсім невелика, місця на підлозі ледь вистачило всім.

Коли розсілися - і п'ять хвилин, не минуло, - загули мотори. Гондола сіпнулася і різко пішла вгору.

- Прощавай, Раддепія! – нервово хихикнув хтось на іншому кінці салону.

…Крім пілота дирижабля в кабіні був лише молоденький офіцер з блакитними петлицями на шинелі. Сидів мовчки, нервово стиснувши поручні крісла білими від напруження пальцями.

Пілот скосив очі, ледь помітно посміхнувся.

- Уперше в польоті?

- Так, - кивнув чекіст. Прокашлявся:

- Раніше не доводилося.

- Розслабтеся, - з ноткою поблажливості в голосі сказав пілот. - Наша машина безвідмовна. Це не літак. З неба ми не впадемо.

Він засміявся.

- А ви давно вже літаєте? – поцікавився чекіст.

- В цілому? Якщо загалом, то вже десять років. Починав ще на «ньюпорах», влітку сімнадцятого року. А в двадцять другому перейшов літати на дирижаблі.

- А зі спецмісіями? Тут?

- Півтора роки вже, - відповів пілот. – Сьогодні все просто – у нас один політ. А буває, що по три рейси за ніч роблю – зі спецконтингентом тобто.

- І встигаєте? - Офіцер відпустив підлокітники крісла. Поступово звикав, приходив до тями.

- А чого ж не встигнути? – пирхнув пілот. – Завдання дуже просте: набрати висоту три кілометри, відійти в море на тридцять кілометрів… Ну, а потім одразу назад.

Далі летіли мовчки. За інструкцією їм і належало не розмовляти.

Десь за півгодини пілот сказав:

– Ось ми й на місці. Спецзона. Тепер ваша частина роботи: натиснути кнопку, скласти протокол.

– Де кнопка? - Офіцер шумно ковтнув.

- Та ось перед вами, червоненька, велика, - пілот тицьнув пальцем у пульт перед чекістом. - Тисніть!

Чомусь заплющивши очі, офіцер з силою вдавив кнопку в пульт.

- Досить, - скосив погляд пілот. - Люки відкрилися, полетіли купатися наші голуби!

Чекіст відпустив кнопку, полегшено зітхнув, витер долонею піт з чола.

- Ви тільки зараз у ілюмінатор уважно роздивиться, що в салоні, - реготнув пілот, показуючи великим пальцем на стіну пілотського відсіку за їхніми спинами. - А то рік тому один акробат все ж таки за петлі стулок зачепився. Всю дорогу провисів, сволота, до самого авіадрому. Довелося потім з нагана дострілювати і біля льотного поля прикопувати. Ото ще морока була!

Чекіст підвівся з крісла, поліз до ілюмінатора, а льотчик визирнув у бічне квадратне віконце.

Море було ледь помітне у місячному сяйві. На мить пілотові здалося, що там, унизу, над хвилями, промайнули якісь округлі тіні.

«Нісенітниця! - усміхнувся він про себе. – Нікого там не може бути!»

- Чисто у салоні! - сказав чекіст від ілюмінатора. – Усі контрики вивалилися!

- От і добре! – пілот кивнув.

Офіцер знову всівся у крісло, дістав з планшету бланк протоколу і ручку.

- Хочете, анекдот розповім? – молодий чекіст гигикнув, і не чекаючи згоди пілота, почав:

- Кажуть, що свою загальну теорію відносності товариш Ейнштейн взяв у нашого відомого хіміка Дмитра Івановича Мендєлєєва. Та ще й отримав на додачу цілий літр горілки, яку вони на двох відразу і розпили. Звідси і пішло відоме рівняння E=M*c*c, де E – сам Ейнштейн, M – Мендєлєєв, c – стакан горілки.

Офіцер сам собі засміявся. Пілот підтримав – натужно.

«Провокує, тварюка, чи ще просто молодий дурник? – подумав про себе, скреготнувши зубами. – Однаково: прилетимо – негайно рапорт у ГПУ напишу!»

А в голос бадьоро сказав:

- На сьогодні все. Летимо додому!

"Механист"

Fantterra — Sun, 04 Feb 2024 15:41:10 GMT

Лязгнул металлический засов, высокая и широкая дверь товарного вагона отъехала чуть влево. В щель шириной примерно полметра мог пройти только один человек.

- Приехали, контрики! – весело сообщил молодой голос снаружи. – Вызывать буду по списку, по алфавиту. Вылезать строго по одному, спрыгнуть на землю и стоять на месте. Кто рыпнется в сторону, получит пулю! Начали! Авербах!

Профессор Дмитрий Карлович Авербах кряхтя поднялся с корточек и осторожно ставя ноги между других, сидевших на полу теплушки арестованных «контриков», стал пробираться к приоткрытой двери.

- Быстрее, говно собачье! – поторопил снаружи задорный голос. – Шевели задницей, контра!

Циолковский устало откинулся на холодные доски стены теплушки. Можно было немного расслабиться. Если вызывают по списку, то он будет двадцать пятым. За ним, двадцать шестым, только доктор Яблоков из городской больницы.

В пути они находились шесть суток. Константин Эдуардович одет был в пальто и шляпу, но всю дорогу от Калуги сильно мерз – апрельский ветерок прорывался в вагон сквозь щели в потолочных досках, особенно досаждая по ночам. Конечно, в небольшой теплушке двадцать шесть ее вынужденных пассажиров успели надышать, но холодные потоки все равно рвались снаружи внутрь при движении поезда или при сильном ветре.

Ехали неспешно. От Калуги до Москвы ползли двое суток. Где-то в Подмосковье их теплушку перецепили на другой поезд, - не пассажирский, товарняк, - и так же не спеша погнали в южном направлении, на Одессу.

Останавливались часто, но из вагона никого не выпускали. Раз в сутки, с утра, на каком-нибудь полустанке, дверь вагона приоткрывалась. Из расчета на троих давалась одна буханка хлеба. Хлеб выдавали тоже по алфавиту, и Циолковский с Яблоковым получали свои две трети самыми последними. Потом их поили. В вагон отправлялись четыре ведра воды, которые нужно было тут же выпить или как-то использовать. Циолковский пил жадно, сколько мог и еще чуть-чуть брал в ладони и смачивал лицо, умывался. Вытирался старым носовым платком, который завалялся в кармане его пальто. Пустые ведра возвращались наружу.

По команде конвоиров двое из двадцати шести – еще относительно молодые инженеры Белогрудский и Ващенко – раз в сутки вытаскивали наружу парашу: огромный чан с двумя ручками, который сливали на землю тут же около вагона. Вернувшись обратно, инженеры говорили, что поезд стоит на каком-то полустанке, ни домов, ни каких-то указателей с названиями местности вокруг не видно, поэтому совершенно было не понять, где они ехали. Кто-то во время движения взялся было выколупывать ногтями отверстие между досками стены теплушки, чтобы смотреть наружу, но быстро сдался. Доски были подогнаны хорошо, сделаны из плотного дерева, и продырявить их вручную было совершенно невозможно. После выноса параши двери теплушки запирались, и вскоре поезд снова не торопясь полз на юг.

…За Циолковским пришли ночью. Стук в ворота дома раздался в половине четвертого. Еще было темно, безоблачное небо усеивали звезды, над куполом церкви, которую недавно переделали под хозяйственный склад, висел серпик Луны.

Пришедших было трое – немолодой, усатый чекист в кожаной тужурке, в галифе с синими лампасами, хромовых сапогах и с маузером на ремне, и двое солдат, совсем еще мальчишек по возрасту, в длинных серых шинелях, буденовках, с винтовками на перекинутых через плечи ремнях.

- Гражданин Циолковский Константин Эдуардович? – сверяясь с какой-то бумагой в руках, спросил чекист прямо с порога.

- Я, Циолковский, - подтвердил Константин Эдуардович. Сердце тревожно колотилось.

- Приказано немедленно доставить вас в городское Главное политическое управление, - отчеканил чекист. – Собирайтесь!

- Да в чем, собственно, дело? Я же не занимаюсь политикой, - Циолковский развел руками.

- Вам все объяснят на месте, - отрубил чекист. – С собой ничего не брать. Это ненадолго. Вас только зарегистрируют и отпустят.

По улицам шли молча: впереди чекист, который подсвечивал себе дорогу электрическим фонариком, следующим – Константин Эдуардович, а за ним, слева и справа – конвоиры с винтовками. Молодой солдатик, который шел слева, все время шмыгал носом – простудился, наверное.

Когда дошли до вновь поименованной Ленинской, Циолковский собрался было поворачивать влево, к центру города, где располагалось здание городского ГПУ, но чекист, не оборачиваясь, словно у него был глаз на затылке, сказал:

- Идем к вокзалу. Вашим делом занимается наше железнодорожное управление.

«Почему железнодорожное?» - подумал Константин Эдуардович. Он никогда никакого отношения к железной дороге не имел. Всю жизнь проработал учителем, а теперь получал небольшую пенсию. Хотел спросить, но передумал: все равно ведь не ответят. На месте разберемся.

В городской вокзал они заходить не стали. Железнодорожное управление ГПУ размещалось в двухэтажном здании около вокзала.

Прямо с улицы Циолковского провели в кабинет на первом этаже. Кабинет был небольшой. Одно окно, закрытое грязненькими шторами, когда-то имевшими песочный цвет. Большой сейф в углу. Массивный письменный стол в центре комнаты, перед окном. Перед столом – жесткий стул для посетителей. На стене слева большие фотографии в рамках под стеклом. В центре – Троцкий, чуть ниже, слева и справа, Ленин и Дзержинский.

За столом сидели двое. Чекист лет тридцати пяти, причесанный на косой пробор, в гимнастерке, перетянутой портупеей, расположился на стуле по центру стола. Слева и чуть в стороне, на приставном стуле, сидел мужчина постарше, с темным клинышком бородки и пышными, «буденовскими» усами, в расстегнутой форменной тужурке. Ногу закинул на ногу, руки сложил на коленях, обтянутых галифе. Свет лампы из-под металлического абажура под потолком поигрывал зайчиком на начищенных до блеска сапогах.

- Садитесь, гражданин Циолковский, - распорядился молодой, не отрывая взгляда от бумаг на столе.

Константин Эдуардович сел на стул около стола. Сердце тревожно колотилось где-то под самым горлом.

Он ожидал, что разговор начнет молодой чекист, но первым заговорил человек, который сидел на приставном стуле:

- Константин Эдуардович, скажите прямо и честно: как вы относитесь к Советской власти?

- Поддерживаю, - пожал плечами Циолковский. – Хотя, признаться, политика меня не очень интересует. Я занимаюсь наукой. Металлический дирижабль, ракеты для исследования безвоздушных пространств…

- Это мы знаем, - с улыбкой кивнул старший чекист. – Об этом есть информация в вашем деле.

Он указал подбородком на бумаги, которые внимательно изучал его молодой коллега за столом.

- А как вы относитесь к теории Маркса-Ленина-Эйнштейна? – чекист по-прежнему улыбался, но взгляд его, казалось, буравил лицо Циолковского.

- Одобряю, - привычно кивнул Константин Эдуардович.

- А вот в деле имеется информация, что в разговоре с учителями физики на городской образовательной конференции 12 февраля сего года вы скептически отозвались об общей теории относительности товарища Эйнштейна, - сказал молодой чекист, подняв взгляд от бумаг. Глаза у него были серые, колючие, с каким-то водянистым отблеском. Голос ровный, бесцветный, без эмоций.

- Ну, теория товарища Эйнштейна, - Константин Эдуардович не смело кашлянул, - строго научно еще не доказана. Это пока еще только теория…

- А опыт Майкельсона - Морли? – все с той же легкой улыбочкой и смешком возразил старший. – А дополнительные расчеты товарища Фридмана?

- Опыт Майкельсона может быть доказательством только специальной теории относительности, - возразил Циолковский. – А расчеты Фридмана тоже пока голая теория. Никто экспериментальным путем еще не подтвердил, что энергия тела пропорциональна его массе, помноженной на квадрат скорости света…

- Вот и выходит, Константин Эдуардович, что вы - «механист», - все с тем же вполне доброжелательным тоном заключил старший чекист. – Буржуазный «механист», враг нашей Советской власти.

Циолковский почувствовал, как по спине побежали холодные мурашки. Сглотнув нервный ком, поинтересовался:

- Меня что, будут судить? Дадут срок?

- Нет, - старший чекист покачал головой и снова улыбнулся. – Нет, конечно.

- Гражданин Циолковский, - в голосе молодого прорезались металлические нотки, - городским Особым совещанием при ГПУ вы приговорены к высылке за пределы границ Советского Союза.

- К высылке?! – брови Константина Эдуардовича поползли вверх. – Но у меня тут, в Калуге, дом, семья. Я работаю над проектами…

- Это не имеет значения, - жестко оборвал его молодой чекист. – По постановлению ОСО семья может последовать за вами. Дом будет конфискован в пользу Советского государства.

- Куда меня отправят? В Польшу? В Финляндию?

- Нет, вы высылаетесь в Турцию.

- Мне можно будет собрать вещи в дорогу? – Циолковский почувствовал, как кровь отхлынула от лица.

- Нет, - покачал головой старший чекист. Теперь он больше не улыбался. – Приговор подлежит исполнению немедленно.

- Можно увидеться с семьей?

- Нет, - отрезал младший. – Вашей семье сообщат о принятом решении.

- Но позвольте…

- Конвой! – зычно крикнул молодой чекист в коридор. – Уведите гражданина Циолковского!

…И вот они здесь, на полустанке где-то под Одессой. Теперь их должны посадить на какой-то пароход и переправить в Турцию.

- Циолковский! – крикнули снаружи вагона. Константин Эдуардович поднялся на ноги. Пошел по опустевшей теплушке к выходу. Ноги двигались плохо – затекли от долгого сидения.

Около вагона прибывших выстроили в колонну, парами по двое. Циолковский снова оказался рядом с Яблоковым.

- Что-то на порт не похоже, - сказал Яблоков. – Кругом степь…

- Разговорчики! – гаркнул конвойный сзади и ударил Яблокова прикладом винтовки в спину.

Колонна двинулась от железнодорожной колеи в темноту по грунтовой дороге. Украдкой обернувшись, Циолковский увидел, что к паровозу был прицеплен только один их маленький вагон.

- Не вертись, контра! – немедленно прикрикнул конвоир.

Впереди колонны с фонарем шел командир конвоя. Конвойные с винтовками шагали по бокам колонны.

«Пять с одной стороны, пять с другой, - посчитал Циолковский. - И еще парочка сзади».

Шли недолго, минут двадцать, не сворачивая. Впереди показались какие-то огни. Когда подошли ближе, стали видны несколько одноэтажных домов с черепичными крышами и побеленными стенами.

- Снова пересылка, что ли? – опять забормотал Яблоков.

Спустя пару минут остановились. Начальник конвоя обернулся и крикнул:

- Граждане, по парам поднимаемся по лестнице на борт воздушного судна!

Циолковский поднял голову, всмотрелся в темноту. Свет от фонарей на столбах бил в глаза, но он рассмотрел в небе, чуть правее домов, темное огурцеобразное тело.

«Вот ирония судьбы, - устало подумал он. – Всю жизнь занимался дирижаблями, а теперь в Турцию меня повезут тоже на дирижабле!»

По крепко сколоченной ступенчатой лестнице подконвойных загнали в гондолу. Металлический люк за ними сразу же захлопнулся. Народ было тревожно загомонил, но тут под потолком зажглись три зарешеченные лампочки. В цилиндрическом по форме салоне дирижабля ничего не было - голые и гладкие металлические стены. Только в торце обнаружился иллюминатор, - возможно, в кабину пилота, но и он был закрыт плотной шторкой с другой стороны.

Стали рассаживаться прямо на пол. Гондола была совсем небольшой, места на полу едва хватило всем. Когда расселись, - и пяти минут, не прошло, - загудели моторы. Гондола дернулась и резко пошла вверх.

- Прощай, Совдепия! – нервно хихикнул кто-то на другом конце салона.

…Кроме пилота дирижабля в кабине был только молоденький офицер с голубыми петлицами на шинели. Сидел молча, нервно сжав поручни кресла побелевшими от напряжения пальцами.

Пилот скосил глаза, едва заметно ухмыльнулся:

- В первый раз летите?

- Да, - кивнул чекист. Прокашлялся: - Раньше не приходилось.

- Расслабьтесь, - с ноткой снисхождения в голосе сказал пилот. – Наша машинка безотказна. Это не самолет. С неба мы не грохнемся.

Он засмеялся.

- А вы давно уже летаете? – поинтересовался чекист.

- В целом? Если в целом, то уже десять лет. Начинал с «ньюпоров», летом семнадцатого года. А в двадцать втором перешел летать на дирижабли.

- А со спецмиссиями? Здесь?

- Полтора года уже, - ответил пилот. – Сегодня все просто – у нас один полет. А бывает, что по три рейса за ночь делаю - со спецконтингентом, значит.

- И успеваете? – офицер отпустил подлокотники кресла. Постепенно свыкался, приходил в себя.

- А чего же не успеть? – фыркнул пилот. – Задание совсем простое: набрать высоту три километра, отойти в море на тридцать километров… Ну, а потом сразу назад.

Дальше летели молча. По инструкции им и не полагалось разговаривать. Где-то через полчаса пилот сказал:

- Вот мы и на месте. Спецзона. Теперь ваша часть работы: нажать кнопочку, составить протокол…

- Где кнопка? – офицер шумно сглотнул.

- Да вот перед вами, красненькая, большая, - пилот ткнул пальцем в пульт перед чекистом. – Жмите!

Почему-то зажмурив глаза, офицер с силой вдавил кнопку в пульт.

- Достаточно, - скосил взгляд пилот. – Люки открылись, полетели купаться наши голуби!

Чекист отпустил кнопку, облегченно вздохнул, вытер ладонью пот со лба.

- Вы только сейчас в иллюминатор внимательно салон рассмотрите, - хохотнул пилот, показывая большим пальцем на стену пилотского отсека за их спинами. – А то с год назад один акробат все-таки за петли створок зацепился. Всю дорогу провисел, сволочь, до самого авиадрома. Пришлось потом из нагана достреливать и около летного поля прикапывать. Та еще была морока!

Чекист поднялся из кресла, полез к иллюминатору, а летчик выглянул в боковое квадратное оконце.

Море было едва заметно в лунном свете. На секунду пилоту показалась, что там, внизу, над волнами, мелькнули округлые тени.

«Чушь! – усмехнулся он про себя. – Никого там не может быть!»

- Чисто в салоне! – сказал чекист от иллюминатора. – Все контрики вывалились!

- Вот и хорошо! – пилот кивнул.

Офицер снова уселся в кресло, достал из планшета бланк протокола и ручку.

– Хотите, анекдот расскажу? – молодой чекист хихикнул, и не дожидаясь согласия пилота, начал:

– Говорят, что свою общую теорию относительности товарищ Эйнштейн взял у нашего известного химика Дмитрия Ивановича Менделеева. Да еще и получил в придачу целый литр водки, которую они на двоих сразу и распили. Отсюда и пошло известное уравнение E=M*c*c, где E – сам Эйнштейн, M – Менделеев, c – стакан водки.

Офицер засмеялся. Пилот поддержал – натужно.

«Провоцирует, тварь, или просто молодой дурак? – подумал про себя, скрипнув зубами. – Все равно: прилетим – немедленно рапорт в ГПУ напишу!»

А в голос бодро сказал:

- На сегодня все. Летим домой!

Жив-був Чарівник

Fantterra — Sun, 31 Dec 2023 13:14:32 GMT

Пам`яті Анатолія Петровича Василенка

Зима та холод. Палата у лікарні. Маленький хлопчик. Худе тільце. Бліде обличчя і тіні під очима.

- Не можемо поставити діагноз, - каже лікар мамі. Розводить руками: - Учора були професори з нашого медичного інституту. Подивились хлопчика, аналізи. Все нормально, абсолютно здоровий. Але слабшає з кожним днем… Немов у п'ятирічного хлопця зник потяг до життя…

Мама, заливаючись сльозами, йде з лікарні. До зарплати ще далеко, на останні гроші купує яблука, мандарини, цукерки. У газетному кіоску - дві тоненькі книжки з картинками, про богатиря та про курочку. І ще дитячий журнал. …

Крапельниця, трубочка тягнеться до ледь помітної стрічечки вени. Книжки відкладені без інтересу, пальчики гортають сторінки журналу. Третя сторінка обкладинки з веселими коміксами. Про розумного та доброго робота, про його веселих друзів, хлопчиків і дівчаток, про собаку Булку. І про злих роботів, які викрадають доброго робота та відвозять у космос. А хлопчики і дівчатка на космічному кораблі летять слідом, рятувати металевого друга.

- Мамо, - хлопчик каже майже пошепки, - тут немає кінця…

- Це історія з продовженням, - мама гладить його по голові. - Продовження буде у наступному номері журналу.

- Коли? - Через місяць. Її душать сльози. Лікар сказав, що все вирішиться за тиждень - два.

Але щось вже зрушило у світі... Очі ковзають по тексту, розбирають літери.

- Це що за буква? Мама, почисти мандаринку.

…А у Києві живе ще зовсім молодий художник - тридцять років. Він малює дитячі комікси для журналів, веселі малюнки і карикатури. Він працюватиме ще багато років, даруючи людям щастя за допомогою пензлів, фарб, олівців і паперу. Лікуючи хвороби, врятовуючи долі, даруючи благополуччя та мир для всіх.

… Хлопчика виписують з лікарні за десять днів. Його не впізнати. Потім будуть наступні номери журналу, комікси з продовженням. Він навчиться читати. З того часу в його житті будуть книги, багато різних книг. Через три десятиліття інформаційні агенції світу повідомлять, що хлопчик, який давно подорослішав, зі своїми друзями висадився на Місяці і будує там базу, керуючи розумними роботами. …

Художник… Ніхто - ні він сам, ні все земне людство, - так і не дізнається, що він усе життя був звичайним чарівником. Якось вночі він назавжди піде до зірок. І там, серед галактик, буде створювати нові світи і планети, щасливі та благополучні.

Под созвездием Дракона \ Під сузір’ям Дракона

Fantterra — Sun, 31 Dec 2023 13:11:46 GMT

Ночь и мороз. Стучу в окошко.

– Кто там? - испуганное бледное лицо девочки лет семи, блондинки, с голубыми глазами.

– Дракона вызывали?

Щелкает защелка форточки. Влетаю. Девочка зажигает ночную лампу. Рассматривает меня. Гребень на голове и спине, крылья и лапы, хвост.

– Какой ты маленький! А я хотела на тебе полетать!

- Не получится! Принцессам до достижения совершеннолетия запрещено летать.

– Я не принцесса. Просто девочка. Из первого «Б».

– Все девочки – принцессы, – говорю поучительно. - Через двенадцать лет я вернусь снова, и мы вдоволь полетаем.

Она хохочет:

– Я тогда стану большой, а ты такой маленький!

- Я становлюсь маленьким, только когда вылетаю принимать заказы на чудо от принцесс. Заказов много, поэтому «раздракониваюсь» на свои маленькие копии – чтобы успеть везде. Сейчас еще противовоздушная оборона работает… Чтобы меня не приняли за крылатую ракету или шахед, лучше иметь размеры поменьше.

Она смотрит на меня, любуясь.

– Давай перейдем к делу, – достаю из сумочки на ремне блокнот и карандаш. – Заказывай!

Записываю. Чтобы папа был жив, здоров и скорее вернулся домой с победой. Угу, защитный кокон для папы. И для всего папиного подразделения – дописываю лично от себя.

Чтобы мама, все бабушки и дедушки были здоровы. И младший братик тоже.

А еще кукла, косметический набор, смартфон.

- Где ты живешь? – спрашивает она, когда заказ уже принят.

- Представь, что смотришь на Землю сверху, из космоса. Вот голубой шарик Земли, вот вокруг него крутится по круговой орбите желтенькая Луна. А вот очень длинными орбитами летают вокруг Земли еще двенадцать планет-месяцев – ментальных, невидимых людям. На каждой из них живет свой год-зверь из старинного китайского календаря. Раз в двенадцать лет каждый из нас приближается к Земле в на своей маленькой луне. Мы стараемся принести с далеких звезд радость, счастье и исполнение желаний. А обратно в космос тащим на переработку всякий мусор – зло, войны и лишения.

– Красиво, – ее глаза светятся восхищением. - Похоже на большой цветок с Землей в средине. Так всегда было?

– Много тысяч лет назад разные народы решили отдать на двенадцать планет-лун своих священных животных. Китай – дал дракона, Египет – кошку, Индия – корову…

– А Украина?

– Украины тогда еще не было, но будущие украинцы здесь уже жили. Пахали землю. Казачествовали. А где ты видела казака без хорошего коня?

Получив заказ от девочки, лечу дальше. По маршруту, до ближайшего адреса.

Такой себе дядечка переселенец с Востока. Шестьдесят с крючочком.

Желания стандартны, ничего внеземного. Здоровье и счастье для себя и своей семьи: жены, сына, его жены, мамы, тещи, для всех родных и близких.

Профессиональная реализация: издать, наконец, свои очередные книги, давно уже написанные.

Вести кружки по конструированию на станции юных техников.

Ну, и глобальное, куда без этого? Чтобы война закончилась долгим и продолжительным миром. Чтобы единая страна цвела и развивалась от вершин гор на западе до просторных степей на востоке, от северных лесов до теплого моря на юге. Счастье для всех. Всем есть место под Солнцем.

И снова я в полете.

Оперативный заказ. Солдат с фронта, проездом в Киеве, десятидневный отпуск домой. Идет, не торопясь по Крещатику, любуется огнями новогоднего города.

Перехожу на невидимый режим, аккуратно сажусь на его рюкзак.

- Эй, дружище, какие у тебя желания? - тихонько спрашиваю его почти в самое ухо.

Он не удивляется моему появлению - ждет чуда. Простого новогоднего чуда.

- Привет, дракон, - тоже шепотом говорит он, даже не поворачивая ко мне головы. – У меня простые желания. Чтобы эта гадина с северо-востока от нас всех отстала. Пусть убирается прочь в свою берлогу. Хочу, чтобы мама и папа не болели, чтобы были счастливы мои жена и дочь. Чтобы боевые побратимы были живы и здоровы, а те, кто был ранен – быстренько поправились. Простого человеческого счастья очень хочется, понимаешь?

…Звездная ночь. Миллионы драконов поднимаются с записанными желаниями от Земли до ментальной планеты Дракона. Впереди – целый год нашей работы. И очень хочется, чтобы самые горячие желания людей – конец войне, постоянный мир, здоровье каждому и счастье для всех были выполнены.

Будем работать.

* * *

Ніч і мороз. Стукаю у віконце.

- Хто там? - перелякане бліде обличчя дівчинки років семи, білявки, з блакитними очима.

- Дракона викликали?

Клацає засувка кватирки. Влітаю. Дівчинка запалює нічну лампу. Розглядає мене. Гребінець на голові та спині, крила й лапи, хвіст.

- Який ти маленький! А я хотіла на тобі політати!

- Не вийде! Принцесам до досягнення повноліття заборонено літати.

- Я не принцеса. Просто дівчинка. З першого «Б».

- Усі дівчатка - принцеси, - говорю повчально. - За дванадцять років я повернуся, і ми вдосталь політаємо.

Вона регоче:

- Я тоді стану великою, а ти такий маленький!

- Стаю маленьким, коли вилітаю приймати замовлення на дива від принцес. Замовлень багато, тому «роздраконююсь» на свої маленькі копії – щоб встигнути скрізь. Зараз ще протиповітряна оборона… Щоб мене не прийняли за крилату ракету чи «шахед».

Вона дивиться на мене, милуючись.

- Давай перейдемо до справи, - дістаю з сумочки на ремені блокнот та олівець. – Замовляй!

Записую. Щоб тато був живий, здоровий і скоріше повернувся додому з перемогою. Угу, захисний кокон для тата. І для всього татового підрозділу – дописую особисто від себе.

Щоб мама, всі бабусі та дідусі були здорові. І молодший братик також.

Лялька, косметичний набір, смартфон.

- Де ти живеш? - запитує вона, коли замовлення вже прийнято.

- Уяви, що дивишся на Землю зверху, з космосу. Ось блакитна кулька Землі, ось навколо неї крутиться по круговій орбіті жовтенький Місяць. А ось дуже довгими орбітами літають навколо Землі ще дванадцять планет-місяців - ментальних, невидимих людям. На кожній із них живе свій рік-звір зі старовинного китайського календаря. Раз на дванадцять років кожен із нас наближається до Землі на своєму місяці. Ми намагаємося принести з далеких зірок радість, щастя та виконання бажань. А назад у космос тягаємо на переробку всяке сміття – зло, війни та поневіряння.

- Красиво, - її очі світяться захопленням. - Схоже на велику квітку з Землею в серединці. Так було завжди?

- Багато тисяч років тому різні народи вирішили віддати на дванадцять планет-місяців своїх священних тварин. Китай - дав дракона, Єгипет - кішку, Індія - корову… - А Україна? - України тоді ще не було, але майбутні українці тут уже мешкали. Орали землю. Козакували. А де ти бачила козака без доброго коня?

Отримавши замовлення від дівчини, лечу далі.

За маршрутом, до найближчої адреси.

Такий собі дядечко, переселенець зі Сходу. Шістдесят с крючочком. Бажання стандартні, нічого позаземного. Здоров`я і щастя для себе і своєї родини: дружини, сина, його дівчини, мами, тещі, для усіх рідних і близьких.

Професійна реалізація: видати, нарешті, свої чергові книги, давненько вже написані.

Вести гуртки з конструювання на станції юних техніків.

Ну, і глобальне, куди ж без цього? Щоб війна закінчилася довгим і тривалим миром. Щоб єдина країна квітла і розвивалася від вершин гір на заході до просторих степів на далекому сході, від північних лісів до теплого моря на півдні. Щастя для всіх. Всім є місце під Сонцем.

І знову в польоті. Оперативний заказ.

Солдат з фронту, проїздом у Києві, десятиденна відпустка додому. Йде, не поспішаючи Хрещатиком, милується вогнями новорічного міста.

Переходжу на невидимий режим, акуратно сідаю на його рюкзак.

- Егей, друже, які маєш бажання? - тихесенько запитую його майже у саме вухо.

Він не дивується моїй появі – чекає на диво. Просте новорічне диво.

- Привіт, драконе, - пошепки каже він, навіть не повертаючи до мене голови. – У мене прості бажання. Щоб ота падлюка з північного сходу від нас усіх відчепилася. Нехай забирається геть у свій барліг. Хочу, щоб мама і тато не хворіли, щоб були щасливі моя дружина і моя донечка. Щоб бойові побратими були живі і здорові, в ті хто поранений – швиденько видужали. Простого людського щастя хочеться, розумієш?

…Зоряна ніч. Мільйони драконів підіймаються з записаними бажаннями від Землі до ментальної планети Дракона. Попереду – цілий рік нашої роботи. І дуже хочеться, щоб найпалкіші бажання людей – кінець війні, сталий мир, здоров`я кожному і щастя для всіх було виконано.

Працюватимемо.

СООБРАЗИМ НА ТРОИХ!

Fantterra — Sat, 31 Dec 2022 09:08:01 GMT

Старший свысока оглядел Младших и с сомнением заметил:

- Что-то вы оба слишком мелковаты для таких масштабных дел…

- Зато сообразительны и шустры, - ответил Правый Младший.

- А некоторые вообще являются твоими родственниками, - весело подмигнул Левый Младший и тут же скромно добавил:

- Правда, очень дальними.

Старший окинул его внимательным взглядом:

- Да, определенное сходство есть… Ты похож на мою модель – примерно один к семи.

- Вот видишь! – Левый Младший расхохотался. – Значит, признаешь родственника?

- Признаю, - кивнул Старший. – Но почему вас двое? В предыдущие годы все сменщики приходили в одном экземпляре. Вот и я пришел один на смену Предыдущему.

- Ну, это как на нас посмотреть, - развел ушами Правый Младший. – Во-первых, при рождении мы были квантово спутаны. То есть в определенном смысле едины на самом мельчайшем квантовом уровне.

- Но я-то вижу вас как два разных объекта… - Старший встопорщил усы. – Мне же не двоится!

- Не двоится, - кивнул Левый Младший. – Мы, во-вторых, мы являемся следствием квантово-волнового дуализма.

- То есть? – Старший задумчиво почесал концом хвоста затылок.

- Все просто: при определенных условиях видят меня, Левого Младшего. А при других условиях и другие наблюдатели видят уже Правого Младшего.

- Но я-то один! – недоуменно рыкнул Старший. – И не пьян! Почему же я вижу сразу двоих?

- Потому что ты Старший, - ответил Правый Младший. – Всеохватный, поскольку действующий и настоящий. А мы оба до боя часов в полночь – наполовину виртуальны. То есть фактор временного восприятия. Теперь понятно?

- Ага, - Старший слегка наклонил голову влево. По выражению его глаз было видно, что он по-прежнему всего не понимал.

- Ладно, - сказал Левый Младший, почесав задней конечностью за ухом. – Давайте оставим теоретические аспекты мироздания для беседы за чашечкой кофе. Не пора ли заняться конкретными делами?

- Да-да, - кивнул Правый Младший. – Почему бы не начать, наконец?

- Да, время не терпит, - согласился Старший. – Несмотря на всякие там дуализмы и теории относительности.

Старший открыл почтовый ящик, извлек из него первый конверт, распечатал его и вытащил письмо. Водрузил на нос очки и быстро пробежал текст. Фыркнул.

- Ну, что там? – нетерпеливо спросил Правый Младший. – Что-нибудь необычное?

- Рутина, - Старший зевнул. – Ширпотреб… Но, по нашим правилам, именно первое распечатанное письмо становится трендом этого сезона.

- Так-так, - Левый Младший навострил уши. – А конкретнее, что там написано?

Старший взглянул на адрес на конверте:

- Гм, автор – писатель, пишет опусы по истории космонавтики, фантастику и детективы, на украинском и русском.

- Люблю фантастику, - Левый Младший довольно сощурился. – И детективы тоже…

- Год рождения… - продолжал Старший. - О, по линии Тигра!

Старший довольно рыкнул.

- Желания, желания, - нетерпеливо повел ушами Правый Младший. – Чего он хочет в будущем?

- Для себя – здоровья!

- Прекрасно! – кивнул Левый Младший. – Для первого желания года – просто замечательно! Терпеть не могу, когда первым желанием для Нового года являются деньги!

- Да-да, хорошо, - согласился Правый Младший. – Что там дальше?

- Снова здоровье, - блеснул очками Старший. – Только теперь для всех его родных и близких. И еще счастья – для каждого персонально.

- Тоже достойно! – Правый Младший даже подпрыгнул от удовольствия.

- Идем дальше, - Старший перевернул страницу. – Гм…

- Что там? – насторожился Левый Младший.

- Он хочет Мира, Победы, Развития и Благополучия всей его страны, - Старший задумчиво почесал затылок.

- Замечательно! – громко заорал Левый Младший.

- Очень и очень хорошо, - согласился Старший.

- Погодите, - остановил их Правый Младший. – А чьей победы конкретно он хочет?

- Ой, - Левый Младший сразу сник. – А правда, а чьей победы он хочет? Какой страны?

Старший хвостом пододвинул к себе глобус и ткнул кончиком хвоста в страну на юге Евразии, выше Черного моря.

- И тут очень конкретно написано, - Старший вчитался в текст. – «За Нашу Победу!»

- Ура! – снова заорал Левый Младший.

- А для себя он все-таки что-то хочет? – поинтересовался Правый Младший. – Что-нибудь меркантильное?

Старший дочитал письмо до конца, озадаченно фыркнул:

- Просит собственное жилье для себя и своей семьи. Ну, и в творчестве – выражает желание писать новые книги, воспитательные методики, статьи там всякие…

- И все? – Правый Младший удивленно выпучил глаза. – Это все?

- Все, - кивнул Старший.

- Э… А собственную крутую «тачку», яхту, большой счет в банке – что, не хочет? – Правый Младший нетерпеливо застучал по столу передней конечностью. – Он что, всего этого не просит?

Старший еще раз просмотрел все письмо и пожал плечами:

- Ни словечка обо всем этом нет…

Они некоторое время молчали.

- Ну, что, одобряем текст для рассмотрения Высшей Инстанцией? – спросил Старший. – Лично я – «за».

- Одобряем, - кивнул Правый Младший. – Я тоже – «за»!

- Значит, единогласно и единодушно! – Левый Младший довольно улыбнулся.

И они по очереди подписались под текстом письма: «От Старого года – Тигр, от Нового года – Кот/Кролик».

За окном кружился снег. В ясном небе, усыпанном звездами, висела круглая, как головка сыра, Луна. Приближался Новый год.

Огляд української радянської фантастики періоду 30-80-х років

Fantterra — Tue, 24 May 2022 08:18:43 GMT

Огляд української радянської фантастики періоду 30-80-х років

На жаль, я не зміг бути присутнім підчас прямого ефіру з дискусією щодо української фантастики радянського періоду. Тому дозволю собі дещо додати – саме додати, а не заперечити.

Тепер про фантастику від тридцятих до кінця 80- років 20го століття. Взагалі для себе розділяю весь радянський період фантастики на п`ять складових, які пов’язані з деякими відмінностями у функціонуванні загалом всього радянського режиму:

- 20-ті роки – революційна епоха,

- 30-початок 50-х років – сталінська тиранія;

- середина 50-х – кінець 60-х – так звана «епоха відлиги»;

- від 60-х і до середини 80-х – радянська «стабілізація», епоха застою;

- від 1985 до 1991 року – горбачовська «перебудови».

Для огляду фантастики 30-х – 40-х років цікавий романом «Глибинний шлях» Микола Трублаїні. Роман був завершений у 1941 році та вперше виданий 1948 року, вже після загибелі автора на війні. У романі змальовано будівництво глибинного тунелю між Москвою і Далеким Сходом для надшвидкісного руху поїздів. Оскільки цей проект має виключне стратегічне значення на випадок війни, з`являється у романі і «шпигунська» складова. Якщо вам потрібен приклад науково-фантастичного роману з «виробничим сюжетом», то «Глибинний шлях» - саме такий роман.

У період 50-60х років можна звернути увагу на такого письменника, як Юрій Бедзик. Його значимі твори це:

- такий собі трансгуманістичний і соціально-політичний роман «Людина без серця», 1958 рік;

- соціально-політичний роман «Над планетою – «Левіафан», 1965 рік;

- історична фантастика «Великий день Інків», 1970 рік.

З моєї точки зору, найбільш значимими постатями в український фантастиці періоду 30-х – 80-х років є Олесь Бердник і Володимир Владко.

Публікації Володимира Владка розпочалися ще у 30-х роках. Під час дискусії було згадано його роман «Аргонавти Всесвіту». Вперше роман вийшов у 1935 році, спочатку у журналі, а потім книгою. Двома роками раніше Олександр Бєляєв написав свій роман «Стрибок у ніщо» - там на планету Венера теж летить експедиція. Але це втікачі від революції на Землі, а у Владка описано саме наукову експедицію. Істотно перероблено роман було у 1956 році. Уточнено наукову складову і один з герої роману з мандрівника Бориса Гуро перетворився на китайця Ван Луна. Якщо порівнювати, наприклад, роман Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту» з іншими творами авторів того ж часу, середини 50-х років минулого століття, - Мартиновим, Казанцевим, та іншими, - то треба буде визнати що і з літературної, і з наукової точки зору роман Володимира Владка є найкращим.

У дискусії зазначалося, що у цьому романі Владка є досить значна частина «лекцій» про науку взагалі і зовнішній світ планети Венери зокрема. Майже всі ці «лекції» часто пишуться на сторінках особистого щоденника Галини Рижко. Справа тут у тому, що науково-фантастична література 30-х – 50-х років мала традицію пояснювати читачеві наукові принципи, на яких базуються фантастичні припущення у творах. Зробити це можна було трьома способами:

- авторським текстом;

- діалогом двох персонажів;

- у якихось роздумах або записах головних героїв – у нашому випадку це щоденники Галини Рижко.

Ще один роман Володимира Владка – «Сивий капітан». Думаю, що трагічна історія Ернана Раміро - сучасного капітана Немо, - що наодинці бореться з авторитарною диктатурою дуже актуальна і для сьогодення. Це взагалі більше не науково-фантастичний, а соціально-фантастичний роман. І, - знову на мою особисту думку, - найкращий у творчості Володимира Владка.

Обов`язково треба згадати ще один роман Володимира Владка – «Нащадки скіфів», який вперше побачив світ у 1937 році. Це чудова історична фантастика про те, як у печері під Донбасом було знайдено цілий світ, у якому жило плем’я скіфів.

І нарешті, повість «Фіолетова загибель», яка побачила світ у 1965 році. Повість про можливе бактеріальне зараження Землі з космосу. А через чотири роки американець Майкл Крайтон напише свій всесвітньовідомий роман «Штамм «Андромеда», який отримає і славу, і почесті.

Друга персоналія, на якій хотів би зупинитися сьогодні, - Олесь Бердник. Всі знають про його роман «Зоряний корсар», але є і інші дуже цікаві твори. Насамперед це роман «Стріла часу», який вийшов у 1960 році. Студент Василь Горовий та професор Іван Діжа знаходять у лісі загадковий інопланетний артефакт, відправляються в мандрівку до краю Метавсесвіту й повертаються на Землю через 25 років. З деякими зауваженнями цей роман взагалі можна вважати першою космічною оперою в українській фантастиці – при найми в її «радянській частині». В романі є елементи трансгуманізму, описано переліт цілої планети від однієї зоряної системи до іншої, часові парадокси при космічних подорожах з швидкістю світла.

Микола Руденко, мій земляк-луганчанин. Можна звернути увагу на такі твори Руденка:

- фантастичний роман «Фаетон – син Сонця»;

- феєрія «Чарівний бумеранг»;

- соціально-фантастична повість «Ковчег Всесвіту»;

- і роман «Народжений блискавкою», який вийшов ще у 1971 році. Поява розумної блискавки, золотоволоса Рут, руйнація Чорної фортеці. Роман фактично є не стільки фантастичним, а саме фентезійним. І. можливо, це один з перших саме фентезійних творів української літератури радянського періода.

Микола Дашкієв. Дозволю собі зупинитися тільки на одному його творі – романі «Загибель Уранії», що вперше побачив світ у 1960 році, і був перевиданий у 1968 році. Роман переносить читача на іншу планету, на якій йде протистояння олігархічного і комуністичного режимів. У романі є досить цікава «шпигунська» складова, вперше у світовій літературі описана можливість використання ядерних вибухів для керування погодою для мирних і військових потреб. Дуже цікавою і сучасною є і сформульована Дашкієвим гіпотеза щодо наслідків пересадку мозку людини. Ну, і найголовніше – у романі вперше у радянській і українській фантастичній літературі описано так званий олігархічний політичний режим. Нагадаю, що відомий російський письменник Іван Єфремов тільки через вісім років після Дашкієва описав подібну політичну модель у своїй книзі «Година Бика». А взагалі, якщо придивитися, то описаний Дашкієвим політичний режим є дуже подібним нинішнім державним структурам Російської Федерації. Цікаві і оповідання Дашкієва – наприклад збірка оповідань «Галатея», 1967, і «Право на риск», 1974 рік. Тут насамперед можна звернути увагу на філософське оповідання «Еліксир життя», коли до помираючого письменника приходять всі його персонажі.

Юрій Ячейкін. Письменник, що вважається родоначальником української гумористичної фантастики. Я, насамперед, маю на увазі його відомий цикл оповідань і повістей «Зоряні мандри капітана Небрехи». Але твори Ячейкіна – це не тільки гумористична фантастика. В них є і серйозний науково-філософський аспект: наслідки клонування людини (повість «Народження АДАМа»), анізотропія часу (оповідання «По той бік світла»), астероїдна загроза (повість «Спалах понаднової зірки»), тощо. До речі у цій же повісті «Спалах понаднової зірки» дещо раніше ніж відомі російські письменники брати Стругацькі Юрій Ячейкін описав так звану «вивернуту планету»: у Стругацьких – це Саракш, у Ячейкіна – планета Таоті.

Микола Білкун. Дозволю собі зупинитися тільки на його фантастичних творах для юнацтва. Насамперед, цікавою є його повість «Годованці Сонця». Це написаний дуже гарною мовою і дуже захоплюючий фантастично-пригодницький твір. І що цікаво, на сторінках цієї начебто «дитячої» повісті, що побачила світ більше п’ятдесяти років тому, йде мова зокрема про дуже сучасні і актуальні для нинішньої космічної науки речі – використання для потреб людей темної зоряної матерії і терроформування планет Сонячної системи. До речі, і перше, і друге, якщо я не помиляюся, вперше у світовій фантастичній літературі описано саме Миколою Білкуном.

Крім повісті «Годованці Сонця», у Миколи Білкуна є ще дві напівзабуті повісті, які будуть цікаві і для сьогоднішнього покоління молоді. Це надруковані у 1972 році у газетах «Зірка» і «Юний ленінець» фантастичні повісті «Женька і Котя в машині часу» і «Чарівна труба ацтеків». У книжному варіанті їх, до речі, нажаль так і не було видано. У першій повісті описано подорож двох хлопчаків у часі, під час якої вони зустрічають героїв книг Марка Твена і Жуля Верна. А друга повість – про боротьбу теж двох хлопчаків з мафіозі і шпигунами за пристрій – оптичну трубу, яка могла збільшувати і зменшувати будь-які предмети і будь-яких істот. Обидві повісті написано дуже захоплюючі для читача, і нажаль практично забуті.

Ще одна позиція у моєму списку – не письменник, а художник. Анатолій Василенко – саме він ілюстрував книжки і Юрія Ячейкіна, і Миколи Білкуна, і багатьох інших відомих авторів. Крім того, Анатолій Василенко на протязі більш ніж двох десятиліть малював дитячі – і не тільки дитячі – комікси для часописів «Перець» і «Піонерія». Згадаємо, що в Радянській Україні, як взагалі у всьому Радянському Союзі, до видання коміксів відносилися не дуже схвально, вбачаючи у них різновид проявів «буржуазної масової культури». Попри це у двох виданнях в Україні протягом двадцяти з гаком років систематично публікувалися єдині на теренах Радянського Союзу фантастичні дитячі комікси, у яких були космічні подорожі, подорожі у часі, пригоди так званих «попаданців» і ще багато чого іншого. Два чи три рази комікси Анатолія Василенка видавалися окремими книжками – і зникали з полиць книгарень майже миттєво. Анатолій Василенко до останнього часу продовжував працювати. Ви, можливо, бачити його влучні сатиричні малюнки і шаржі на сторінках відомого часопису «Новое время».

Значними постатями в українській фантастиці періода 60-80х років були майстри фантастичних оповідань Василь Бережний і Ігор Росоховатський.

І, наостанок, деякі цікаві факти з історії української фантастики періоду 60-80-х років.

Перший класичний попаданець в українській літературі. У 1962 році виходить книга Веніаміна Росіна і Владлена Суслова «На каравелі «Улюбленець Нептуна». Пізніше книга вийшла під назвою «Дивовижна одіссея Феді Кудряша». Сучасний хлопчик на піратській каравелі у 16 столітті.

Анатолій Стась і його роман «Зелена пастка», який вийшов на початку 70-х років. У південноамериканських джунглях на початку 21 століття діє фашистська колонія часів ще 40-х років, яка веде досліди над людьми.

Щодо письменника на прізвище Савченко. В українській літературі було два письменника з цим прізвищем – Володимир Савченко і Віктор Савченко. Перша книга українською мовою Володимира Савченка «Чорні зорі» вийшла ще у 1959 році. Надалі Володимир Савченко більшість своїх творів писав російською мовою. Віктор Савченко прийшов у фантастику через двадцять років, десь на початку 80-х. Він стартував своїми збірками «Ночівля в карбоні» (1984 рік) і «Тільки мить» (1988 рік).

Які видавництва публікували фантастику за радянських часів? Це такі видавництва, як «Веселка», «Молодь», іноді «Радянський письменник», львівське видавництво «Каменяр». Найбільш активним була «Веселка». На протязі фактично тридцяти років вона видавала у вигляді покетбуків у твердій обкладинці послідовно три серії «У світі пригод», «Пригоди-фантастика» і «Наукова фантастика».

З журналів вирізнялися науково-популярні часописи «Знання та праця» і «Наука і суспільство». Майже у кожному номері було фантастичне оповідання українського або зарубіжного письменника. Деякі твори публікував дитячий журнал «Піонерія» - зокрема твори Олеся Бердника, Юрія Ячейкіна, Анатолія Василенка. Перекладну фантастику публікував часопис «Всесвіт».

Підчас дискусії задавали питання, хто є першим українським фантастом. На мою особисту думу, - підкреслюю особисту, я не хочу її нікому нав’язувати, - першим українським фантастом можна вважати Івана Котляревського і першим твором української фантастики його «Енеїду». Особливо хочу звернути увагу на третю книгу, де Еней вирушає до пекла, і шосту книгу, де з`являється такий персонаж, як мавка. Якщо ми відносимо роман «Танатонавти» французького письменника Бернара Вербера до жанру фантастики, то чому ми не повинні вважати Енея українським танатонавтом? Ну, а мавки – це взагалі один з прохідних персонажів сучасної української фентезі.

Закінчуючи, хочу підкреслити: у історії української фантастики є чимало імен, про які ми не маємо право забувати і є книги, які і сьогодні знайдуть своє місце у серцях вдячних читачів.

ТАЙНА ЧИСЛА «ПИ»

Fantterra — Mon, 14 Mar 2022 13:25:08 GMT

С прогулки по вечерней Столице Илюша Безумцев со своей подругой Стеллой Чепчиковой и супружеская чета Дымаревых вернулись уже за полночь.

В нынешнем году праздник Восьмого марта сложился с двумя выходными днями. Плюс к этому у Стеллы очень кстати обнаружилась целая неделя отгулов, а у Ильи – десятидневный остаток прошлогоднего отпуска. А семейство частных предпринимателей Дымаревых вообще могло позволить себе поехать на отдых в любой момент. Вот и решили дружно отправиться на недельку в столичный град – просто погулять по улицам города, посидеть в местных ресторанчиках и кафе. Словом, как выразилась Катя Дымарева, развеяться.

В Столице обе пары поселились в небольшой гостинице, лишь слегка подремонтированной полгода назад к открытию чемпионата мира по футболу. Два двухместных номера выходили в общую прихожую, из которой в ванную и туалет вела еще одна дверь.

После прогулки у всех разыгрался аппетит. Екатерина Дымарева быстренько организовала десятка два бутербродов из «подручных материалов»: хлеба, масла, колбасы и сыра, а Безумцев, на минутку заскочив в свой номер, вернулся к друзьям с бутылкой пятизвездочного «Шустова».

Сели за стол, разлили коньяк, выпили и закусили. Костя Дымарев принялся рассказывать анекдоты, до которых был большой охотник. Илья и обе дамы смеялись, иногда вставляя в юмористический монолог Константина и какие-нибудь свои смешные истории.

Часа через полтора Стелла мельком бросила взгляд на часы и охнула:

- Ребята, да ведь уже почти два пополуночи! Не пора ли нам спать?

- А вот выпьем еще чайку «на посошок» и будем баиньки! – захохотал слегка захмелевший Дымарев. – Катюша, ставь электрочайник!

- У меня еще и к чаю кое-что имеется, - Илюша сунул руку во внутренний карман куртки и вытащил плоскую металлическую флягу. – Коньяк, аварийный запас. Согласитесь, пить пустой чай «на посошок» - это пошло и несовременно! Ну-ка, подставляйте ваши рюмашки!

- Тост «на посошок» должен быть запоминающимся, - мечтательно улыбнулась Катя Дымарева. – Мужчины, скажите женщинам что-нибудь романтическое!

- Романтическое? – Безумцев растерянно вскинул брови и фыркнул:

- Романтическое не обещаю, а вот запоминающееся – гарантирую!

Он окинул друзей веселым хмельным взглядом и спросил:

- Все еще помнят, какое сегодня число?

- Илюха, - криво улыбнулся Константин, - мы не так много выпили, чтобы потерять счет времени. Сегодня – тринадцатое марта. Вот как началось с утра тринадцатое, так весь день тринадцатое и есть.

- Ошибаешься, дорогой, - хихикнула Катюша Дымарева. – Уже была полночь. Значит, сегодня – четырнадцатое!

Костя озадаченно почесал пятерней затылок:

- Гм, и в самом деле, четырнадцатое…

- Вот именно – четырнадцатое марта, - Илюша поднял вверх указательный палец. – И сегодня - всемирный праздник!

- Это какой же еще праздник? - Дымарев наморщил лоб, припоминая.

- День числа «Пи», - торжественно изрек Илья Безумцев.

- Причем здесь число «Пи»? - Костя выпучил глаза.

- А вот причем, - Безумцев повертел в руках рюмочку с коньяком. – Помните из школьного курса математики чему равно число «Пи»?

И не дожидаясь ответа друзей, подсказал:

- 3,1415926. Ну, там есть еще и другие числа в «хвосте», но для нас они не существенны.

- Все равно не пойму, какое отношение имеет число «Пи» к сегодняшнему дню? – продолжал упрямствовать Константин.

- Растолковываю для самых непонятливых, - Илья язвительно улыбнулся. – В числе «Пи» три – это третий месяц, март. Четырнадцать – это нынешнее число. А остальные цифры – это 1 час 59 минут 26 секунд ночи. Вот вам и число «Пи»! Его наступление и принято отмечать в ночь с тринадцатого на четырнадцатое марта ровно за тридцать четыре секунды до двух часов ночи!

- Ну, и что? – Костя разочарованно почесал за ухом. Он явно ожидал от Всемирного дня числа «Пи» более весомых и приятных сюрпризов.

- А то: можно в этот момент загадать любое желание и оно непременно сбудется, - воодушевленно соврал Безумцев.

- Ух, ты! – оживилась Катюша Дымарева. – Любое, любое?

- Самое безумное! – уже напропалую принялся фантазировать Илья. – Самое невероятное! И оно обязательно исполнится!

- Ну, вот мы сейчас это и проверим! – Стелла засмеялась и посмотрела на циферблат маленьких часиков на руке:

- Загадываем желания, ребята! Осталось меньше минуты!

- А желания сбудутся немедленно? – со скептической ухмылкой на устах поинтересовался Дымарев. – Или ожидать придется?

- Через число «Пи» по времени! – в третий раз уверенно солгал Безумцев и пояснил. – Ровно через три часа четырнадцать минут и шестнадцать секунд после загадывания желания! Секунда в секунду!

- Пять, четыре, три, два, один, - Стелла тихонечко принялась считать секунды до момента наступления времени числа «Пи». – Есть! Загадала!

- И я тоже! – засмеялась Екатерина.

- Готово! – важно кивнул Константин.

- Сделано! – радостно подтвердил Илья. Ему начинала нравиться собственная шутливая импровизация. – Осталось главное: произнести соответствующий тост!

- За то, чтобы наши мечты сбылись! – Дымарев привстал из кресла.

Четыре рюмочки, наполненные коньяком, на мгновение встретились над столом…

…Ранним утром супруги Дымаревы были разбужены настойчивым стуком. Кто-то из коридора бесцеремонно барабанил в двери прихожей.

- Кого это еще принесло в такую рань? – Константин недовольно вскинулся и сел на кровати. – С ума сошли! Пятнадцать минут шестого!

Он сунул ноги в тапки и как был – в одних трусах и майке – пошлепал в прихожую. Екатерина накинула халатик и устремилась следом за мужем.

- Кто там? – недовольно рыкнул Дымарев, остановившись у двери.

- Служба доставки! – сообщил жизнерадостный голос из гостиничного коридора.

За спиной Константина скрипнула дверь. На пороге своей комнаты показались Илья и Стелла, одетые в одинаковые цветастые пижамы.

Дымарев повернул ключ в замке и осторожно открыл входную дверь. В коридоре обнаружился высокий худощавый молодой человек в оранжевом комбинезоне и такого же цвета кепке. В руках он держал большой картонный ящик, поверх которого лежали лист бумаги и шариковая ручка.

- Дымарев Константин Игнатьевич? – губы гостя растянулись в профессиональной улыбке. – Пиво заказывали? Держите, доставлено! Одна упаковка! Денег платить не нужно, только в накладной распишитесь!

Костя почти машинально черкнул роспись на бланке и принял в руки ящик.

- Спасибо! – молодой человек кивнул на прощание, повернулся и пружинистым шагом направился по коридору к лифту.

- Это когда же ты успел заказать пиво, дорогой? – ледяным тоном поинтересовалась у супруга Екатерина Дымарева.

- Видишь ли, милая, - Константин собрал складки на лбу, напрягая память. – Э… Я и сам что-то не соображу… Разве что…

Он окинул Илью и Стеллу ошеломленным взглядом:

- Вчера, в момент «Пи», я пожелал, чтобы мне каждое утро бесплатно доставляли ящик пива…

- Ах, так это вы с Ильей заранее сговорились! - глаза Екатерины метнули грозные молнии. – Глупые шуточки, мальчики!

Она обиженно надула губки.

Во входную дверь снова постучали. Дымарев поставил ящик с пивом на пол и выглянул наружу.

В коридоре стояла девушка в пиджачке и юбочке с эмблемами Всемирного Коммерческого банка:

- Здравствуйте, госпожа Дымарева! – ее взгляд скользнул за спину Константина и остановился на лице Екатерины. – Правление нашего банка дарит вам золотую карточку! Пять миллионов долларов сегодня утром поступили с Кипра на ваш расчетный счет!

Мгновение спустя пластиковый прямоугольничек оказался в руках Кати.

- Какие еще пять миллионов долларов? – когда девушка, закончив формальности с передачей карты, удалилась, Константин удивленно воззрился на супругу. – Откуда?

- От верблюда! – с достоинством отрезала Екатерина. – Я сегодня ночью тоже загадала желание! И как видишь, это был не ящик с пивом!

- Вот это да! – прошептала потрясенная увиденным Стелла и повернулась к Илье:

- Неужели и мое желание сбудется?

В дверь снова забарабанили.

- Открываем! – Илья решительно шагнул вперед и распахнул дверь.

На пороге стоял почтальон с огромной сумкой, набитой газетами и журналами.

- Здесь временно проживает гражданка Стелла Чепчикова?

- Я Стелла Чепчикова, - от волнения лицо девушки мгновенно сделалось белее мела.

- Вам заказное письмо, распишитесь!

Через несколько секунд в руках у девушки оказался длинный конверт розового цвета. Разорвав его краешек, Стелла вытащила изнутри красивую открытку с изображением свадебных колец, перевернула ее и шепотом прочла текст, написанный от руки на обратной стороне:

- «Дорогая моя Стеллочка! Я тебя очень люблю. Выходи за меня замуж. Илья Безумцев».

- Вот именно! – густо покраснев, подтвердил Илюша. – Я хотел вручить тебе этот конверт сегодня утром перед завтраком…

- Милый мой, - Стелла нежно коснулась пальчиками его щеки. – Я согласна…

Безумцев порывисто обнял ее и поцеловал. Супруги Дымаревы радостно зааплодировали.

- Но вот только одного не пойму, - Илья оторвался от сладких губ невесты. – Как этот конверт мог попасть к почтальону? Я ведь держал его во внутреннем кармане куртки!

Он ринулся в номер и спустя несколько секунд вернулся еще с одним розовым конвертом в руках. Стелла аккуратно разорвала краешек и вытащила изнутри еще одну почтовую открытку – точную копию первой. На обороте обнаружилась такая же надпись, как и на первом экземпляре.

- И почерк мой, - Илья удивленно отвалил челюсть. – Мистика какая-то… Ничего не понимаю!

- Чего уж тут не понять? – снисходительно фыркнул Дымарев. – В момент «Пи» действительно исполнились все наши желания. Я получил свое пиво. Катя – банковскую карточку. А Стеллочка – твое объяснение в любви. Правда, в случае Стеллочки тот, кто исполняет желания, решил пойти по самому простому пути – он скопировал твою, Илюха, открытку и послал ее с почтальоном!

- Потрясающе! – выдохнула Екатерина. – Нет, ну кто бы мог подумать!..

- Ну, а ты что загадал, Илюша? - поинтересовалась Стелла, беря будущего мужа под локоть.

- Я? Да чепуху я пожелал, ребята, - Безумцев засмущался и опустил взгляд. – Не сбылось, да и не могло сбыться!

- Ну, почему же не сбылось? – раздался густой бас изнутри закрытой ванной комнаты. – Еще как сбылось!

Екатерина Дымарева испуганно взвизгнула и мгновенно оказалась за широкой спиной мужа.

- Это кто там еще прячется? – грозно осведомился Константин. – Ну-ка, выходи!

Он рванул дверь на себя и, хлестанув ладонью по выключателю на стене, зажег свет.

- Пожалуй, мне все-таки не стоит выходить в ваш слишком сухой мир, - миролюбиво ответствовал зычный голос. – Позвольте мне говорить отсюда, из вашего санузла.

Четверо друзей – Дымаревы и Стелла с Ильей – чуть не одновременно сунули головы внутрь ванной комнаты.

В душевой кабинке сидело на корточках крупное, размером со взрослую овчарку существо, облаченное в серебристый скафандр со сдвинутым к спине гермошлемом. Две его короткие толстые ноги были обуты в высокие ботинки с плотной шнуровкой и на толстой подошве. Четырехпалые руки в перчатках незнакомец скрестил на бочкообразной груди. Из скафандра торчала круглая, как мяч, зеленощекая голова с острыми башенками ушных раковин и темно-синими шевелящимися волосами. На людей пристально глядели темные глаза с вертикальными овалами зрачков. От уха до уха незнакомца тянулся длинный губастый рот.

- Ой, мамочки! – испуганно вскрикнула Стелла.

- Не стоит меня бояться, - молниеносно прореагировал гость и обнажил в улыбке два ряда мелких лимонно-желтых зубов. – Я вполне миролюбив!

- Но как вы попали внутрь запертой снаружи ванной? – сиплым испуганным шепотом осведомился Костя Дымарев.

- Нет ничего проще, - взмахнул похожей на удлиненную ласту ладонью незнакомец. – Я состыковал мой космический корабль с водопроводной системой вашей гостиницы, а просочиться по трубе на шестой этаж в молекулярном режиме, – уж поверьте, - это совершеннейший пустяк!

Илья Безумцев как-то сразу сообразил, что перед ними инопланетянин и деловито осведомился:

- Вы из какой планетной системы будете?

- Из регионального галактического центра, - ответил незнакомец и важно приосанился, не вставая, однако, с корточек. – Кстати, меня зовут Квандр-170-равнобедренный-прим. Э… Можно просто – Квандр. Вы можете не представляться, я хорошо изучил ваши галактические досье перед экспедицией на Землю.

Гость скользнул взглядом по вытянувшимся от удивления лицам землян и продолжил:

- Как вы уже, наверное, догадались, я отношусь к разновидности земноводных разумных существ и мне сподручней беседовать с вами отсюда, из ванной.

Инопланетянин повернул запорный барашек на кране с холодной водой и сунул головку душевого распылителя на гибком шланге за ворот своего гермошлема. Внутри его скафандра немедленно забулькало.

- Вот так намного приятнее, - на лице гостя появилось выражение блаженства. Несколько секунд он с полузакрытыми веками глазами получал удовольствие, потом решительным движением перекрыл кран и вновь уставился на Безумцева:

- У меня для вас радостное известие, Илья Сергеевич!

- Какое же? – молодой ученый заинтересованно подался вперед.

- А вы не догадываетесь? – темные блестящие глаза Квандра полыхнули озорными искрами. – Вы же загадали вчера в момент «Пи» желание, разве не помните? Чтобы вся Вселенная узнала о земной цивилизации! Не так ли?

- Так, - кивнул Безумцев, густо краснея. – И что же Вселенная?

- Спешу вас уведомить по поручению Вселенского Совета, - зеленокожее лицо пришельца снова озарилось улыбкой. – С пяти часов пятнадцати минут по местному времени нынешнего утра главная ось всей обозримой Вселенной проходит через центр вашей замечательной во всех отношениях планеты!

- Ничего себе! – охнул Костя Дымарев. – Это что же, наша Земля стала центром мира? И все, - и звезды, и Солнце, и планеты, - теперь вертится вокруг нее?

- Слава Богу, нет! – облегченно выдохнул космический гость. – До этого уважаемый Илья Сергеевич все-таки не додумался! Земля по-прежнему движется вокруг Солнца, а вот вся наша Вселенная и в самом деле начала закручиваться вокруг невидимой оси, проходящей через вашу планету. Поздравляю вас, Илья Сергеевич! Теперь все миры – от шаровых скоплений и до самых далеких квазаров – знают о существовании земной цивилизации и вас лично!

- Но я же и предположить не мог, что такое случится… - Безумцев растерянно пожал плечами.

- Поаккуратней впредь нужно быть с технологиями космических масштабов, - недовольно буркнул пришелец и назидательно воздел указательный перст к потолку:

– Мироздание – вещь чрезвычайно хрупкая, дорогие мои братья и сестры по разуму!

- А нельзя ли все сделать так, как было прежде? – робко поинтересовался Илюша.

- Почему же нельзя? – пожал плечами инопланетянин. – Всего-то и нужно, что дождаться следующего «Пи»-дня по вашему местному времяисчислению и загадать обратное желание. Но стоит ли это делать?

- Но как же… - виновато залепетал Безумцев. – Я же доставил столько хлопот вселенскому сообществу… Взломал, можно сказать, всю систему мироздания…

- Ах, да какие там хлопоты! – зеленокожий гость отмахнулся. – Ну, подумаешь, Вселенная неожиданно закрутилась вокруг какой-то там оси! Мелочь, если толком разобраться. Практически это ни на что не влияет. Но зато Земля теперь будет отмечена как достопримечательность во всех вселеннографических справочниках. Соответственно к вам, землянам, потянутся гости… Вы представляете, сколько земной шар сможет заработать на космическом туризме?

- Мне кажется, что Земля пока не очень готова к этой трансгалактической миссии, - засомневался Илья.

- Правильно, и Вселенский Совет тоже так считает, - без спора согласился пришелец. – Поэтому я и уполномочен галактическим правительством провести с земными властями переговоры о создании в Солнечной системе туристической инфраструктуры уровня, достойного центрального положения вашей планеты. В связи с этим у меня к вам деловое предложение, дамы и господа.

Гость из космических пространств окинул четверку друзей внимательным взглядом и спросил:

- Не согласитесь ли вы, уважаемые Илья, Стелла, Константин и Екатерина, войти в руководящий совет околосолнечной туристической базы?