Ляснув металевий засув, високі й широкі двері товарного вагона від'їхали трохи вліво. У щілину шириною приблизно півметра могла пройти лише одна людина.

– Приїхали, контрики! – весело мовив молодий голос зовні. – Викликатиму за списком, тобто за алфавітом. Вилазити строго по одному, зістрибнути на землю і стояти на місці. Хто рипнеться вбік, отримає кулю! Почали! Авербах!

Професор Дмитро Карлович Авербах крекчучи підвівся і обережно ставлячи ноги між інших «контриків», які сиділи на підлозі теплушки, став пробиратися до прочинених дверей.

- Швидше, лайно собаче! - поквапив зовні задерикуватий голос. - Воруши дупою, контра!

Ціолковський стомлено відкинувся на холодні дошки стіни теплушки. Можна було трохи розслабитись. Якщо викликають за списком, він буде двадцять п'ятим. За ним, двадцять шостим, лише доктор Яблуков з міської лікарні.

У дорозі вони знаходилися шість діб. Костянтин Едуардович був одягнений у пальто і капелюх, але всю дорогу від Калуги сильно мерзнув – квітневий вітерець проривався у вагон крізь щілини в дошках на стелі, особливо дошкуляючи ночами. В невеликій теплушці двадцять шість її вимушених пасажирів встигли надихати, але холодні потоки все одно рвалися зовні всередину під час руху поїзда або коли підіймався сильний вітер.

Їхали неспішно. Від Калуги до Москви повзли дві доби. Десь у Підмосков'ї їхню теплушку перечепили на інший потяг, – не пасажирський, товарняк, – і так само неквапливо погнали у південному напрямку, на Одесу. Часто зупинялися, але з вагона нікого не випускали.

Раз на добу, з ранку, на якомусь переїзді, двері вагона прочинялися. З розрахунку на трьох видавався один буханець хліба. Хліб давали теж за алфавітом, і Ціолковський з Яблоковим отримували свої дві третини останніми. Потім їх напували. У вагон ставили чотири відра води, які треба було одразу випити або якось використати. Ціолковський пив жадібно, скільки міг і ще трохи брав у долоні і змочував обличчя, наче вмивався. Витирався старою носовою хусткою, яка завалялася в кишені його пальта. Спорожнілі цебра поверталися назовні.

За командою конвоїрів двоє з двадцяти шести – ще відносно молоді інженери Білогрудський і Ващенко – раз на добу витягували назовні парашу: величезний чан з двома ручками, який зливали на землю відразу біля вагона. Повернувшись назад, інженери казали, що поїзд стоїть на якомусь переїзді, ні будинків, ні якихось написів з назвами місцевості довкола не видно, тому зовсім не можна було зрозуміти, де саме вони їдуть. Хтось під час руху потягу почав виколупувати нігтями отвір між дошками стіни теплушки, щоб дивитися назовні, але швидко здався. Дошки були добре підігнані, зроблені з щільного дерева, і продірявити їх вручну було неможливо.

Після виносу параші двері теплушки замикалися, і незабаром поїзд знову не поспішаючи повз на південь.

…За Ціолковським прийшли вночі. Стук у ворота будинку пролунав о пів на четверту. Було темно, безхмарне небо всівали зірки, над куполом церкви, яку нещодавно переробили під господарський склад, висів серп Місяця.

Тих, що прийшли, було троє – немолодий, вусатий чекіст у шкіряній тужурці, у галіфе з синіми лампасами, хромових чоботях і з маузером на ремені, і двоє солдатів, зовсім ще хлопчаків за віком, у довгих сірих шинелях, будьонівках, з гвинтівками на перекинутих через плечі ременях.

- Громадянин Ціолковський Костянтин Едуардович? - Звіряючись з якимсь папером в руках, спитав чекіст прямо з порога.

- Я, Ціолковський, - підтвердив Костянтин Едуардович. Серце шалено колотило.

- Наказано негайно доставити вас до міського Головного політичного управління, - викарбував чекіст. - Збирайтеся!

- Та в чому, власне, річ? Я ж не займаюся політикою, – Ціолковський розвів руками.

– Вам усе пояснять на місці, – відрубав чекіст. - Із собою нічого не брати. Це не на довго. Вас тільки зареєструють і відпустять.

По вулицях йшли мовчки: попереду чекіст, який підсвічував собі дорогу електричним ліхтариком, наступним – Костянтин Едуардович, а за ним, ліворуч і праворуч – конвоїри з гвинтівками. Молодий солдатик, який крокував ліворуч, увесь час шморгав носом – застудився, мабуть.

Коли дійшли до Ленінської вулиці, Ціолковський зібрався було повертати вліво, до центру міста, де розташовувався будинок міського ГПУ, але чекіст, не обертаючись, немов у нього було око на потилиці, сказав:

- Ідемо до вокзалу. Вашою справою займається наше залізничне управління.

«Чому залізничне?» – подумав Костянтин Едуардович. Він ніколи жодного відношення до залізниці не мав. Все життя працював учителем, а тепер отримував невелику пенсію. Хотів спитати, але передумав: адже все одно не дадуть відповіді. На місці розберемось.

До міського вокзалу вони заходити не стали. Залізничне управління ГПУ розміщувалося у двоповерховій будівлі біля вокзалу. Прямо з вулиці Ціолковського провели до кабінету на першому поверсі.

Кабінет був невеликий. Одне вікно, закрите брудненькими шторами, що колись мали пісочний колір. Великий сейф у кутку. Масивний письмовий стіл у центрі кімнати перед вікном. Перед столом – жорсткий стілець для відвідувачів. На стіні зліва великі фотографії в рамках під склом. У центрі – Троцький, трохи нижче, ліворуч і праворуч, Ленін і Дзержинський.

За столом сиділо двоє. Чекіст років тридцяти п'яти, причесаний на косий проділ, у гімнастерці, перетягнутій портупеєю, розташувався на стільці в центрі столу. Ліворуч і трохи осторонь, на приставному стільці, сидів старший чоловік, з темним клином борідки і пишними, «будьонівськими» вусами, в розстебнутій форменій тужурці. Ногу закинув на ногу, руки поклав на колінах, обтягнутих галіфе. Світло лампи з-під металевого абажура під стелею погравало зайчиком на начищених до блиску чоботях.

- Сідайте, громадянину Ціолковський, - розпорядився молодий, не відриваючи погляду від паперів на столі.

Костянтин Едуардович сів на стілець біля столу. Серце тривожно билося десь під горлом.

Він чекав, що розмову почне молодий чекіст, але першим заговорив чоловік, який сидів на приставному стільці.

- Костянтине Едуардовичу, скажіть прямо і чесно: як ви ставитеся до Радянської влади?

- Підтримую, - знизав плечима Ціолковський. – Хоча, зізнатись, політика мене не дуже цікавить. Я займаюсь наукою. Металевий дирижабль, ракети для дослідження безповітряного простору...

- Це ми знаємо, - з усмішкою кивнув старший чекіст. – Про це є інформація у вашій справі.

Він вказав підборіддям на папери, які уважно вивчав його молодий колега за столом.

- А яке ваше ставлення до теорії Маркса-Леніна-Ейнштейна? - чекіст, як і раніше, посміхався, але погляд його, здавалося, буравив обличчя Ціолковського.

- Схвалюю, - звично кивнув Костянтин Едуардович.

- А ось у справі є інформація, що у розмові з учителями фізики на міській освітній конференції 12 лютого цього року ви скептично відгукнулися про загальну теорію відносності товариша Ейнштейна, - сказав молодий чекіст, піднявши погляд від паперів. Очі в нього були сірі, колючі, з якимось водянистим відблиском. Голос рівний, безбарвний, без емоцій.

- Ну, теорію товариша Ейнштейна, - Костянтин Едуардович несміливо кашлянув, - науково ще остаточно не доведено. Це поки що тільки теорія…

– А дослід Майкельсона – Морлі? – усе з тією ж легкою усмішкою і смішком заперечив старший. - А додаткові розрахунки товариша Фрідмана?

– Дослід Майкельсона може бути доказом лише спеціальної теорії відносності, – заперечив Ціолковський. – А розрахунки Фрідмана теж поки що гола теорія. Ніхто експериментальним шляхом ще не підтвердив, що енергія тіла пропорційна його масі, помноженій на квадрат швидкості світла.

— Ось і виходить, Костянтине Едуардовичу, що ви за своїми поглядами — «механіст», — усе з тим самим доброзичливим тоном констатував старший чекіст. - Буржуазний «механіст», ворог нашої Радянської влади.

Ціолковський відчув, як по спині побігли холодні мурашки. Проковтнувши нервову грудку, поцікавився:

- Мене що, судитимуть? Дадуть строк?

- Ні, - старший чекіст похитав головою і знову посміхнувся. – Ні, звичайно.

- Громадянин Ціолковський, - у голосі молодого з'явилися металеві нотки, - міською Особливою нарадою при ГПУ ви засуджені до висилки за межі Радянського Союзу.

- До висилки?! – брови Костянтина Едуардовича поповзли вгору. – Але в мене тут, у Калузі, дім, родина… Я працюю над науковими проектами…

- Це не має значення, - жорстко обірвав його молодий чекіст. – За ухвалою Особливої наради сім'я може поїхати слідом за вами. Будинок буде конфісковано на користь Радянської держави.

- Куди мене відправлять? В Польщу? У Фінляндію?

- Ні, ви висилаєтеся до Туреччини.

- Мені можна буде зібрати речі у дорогу? - Ціолковський відчув, як кров відхлинула від обличчя.

- Ні, - похитав головою старший чекіст. Тепер він більше не посміхався. – Вирок підлягає виконанню негайно.

- Чи можна побачитися з сім'єю?

- Ні, - відрізав молодший. – Вашій родині повідомлять про ухвалене щодо вас рішення.

- Але дозвольте…

- Конвой! – голосно крикнув молодий чекіст у коридор. – Виведіть громадянина Ціолковського!

…І ось вони тут, на переїзді десь під Одесою. Тепер їх мають посадити на якийсь пароплав і переправити до Туреччини.

- Ціолковський! – крикнули зовні вагона.

Костянтин Едуардович підвівся на ноги. Пішов спустілою теплушкою до виходу. Ноги рухалися погано – затекли від довгого сидіння.

Біля вагона прибулих вишикували в колону, парами по двоє. Ціолковський знову опинився поряд з Яблоковим.

- Щось на порт не схоже, - сказав Яблоков. – Навколо тільки степ…

- Розмови! - Гаркнув конвойний ззаду і вдарив Яблокова прикладом гвинтівки в спину.

Колона рушила від залізничної колії у темряву ґрунтовою дорогою. Ціолковський обернувшись, побачив, що до паровоза був причеплений лише один їх маленький вагон.

- Не крутись, контра! – негайно вигукнув за спиною конвоїр.

Попереду колони з ліхтарем йшов командир конвою. Конвойні з гвинтівками крокували з обох боків.

«П'ять з одного боку, п'ять з іншого, – порахував Ціолковський. – І ще парочка ззаду».

Ішли недовго, хвилин двадцять, не звертаючи. Попереду з'явилися якісь вогні. Коли підійшли ближче, стало видно кілька одноповерхових будинків з черепичними дахами і побіленими стінами.

- Знову пересилка, чи що? – забурмотів Яблуков.

Через кілька хвилин зупинилися.

Начальник конвою обернувся і крикнув:

- Громадяни, по парах піднімаємося сходами на борт повітряного судна!

Ціолковський підвів голову, придивився до темряви. Світло від ліхтарів на стовпах било у вічі, але він розглядів в небі, трохи правіше будинків, темне огіркоподібне тіло.

«Ось іронія долі, – втомлено подумав він. - Все життя займався дирижаблями, а тепер у вигнання, до Туреччини, мене повезуть саме на дирижаблі!»

По міцно збитих дерев`яних сходах підконвойних загнали в гондолу. Металевий люк за ними одразу ж зачинився. Народ тривожно загомонів, але тут під стелею засвітилися три заґратовані лампочки.

У циліндричної форми салоні дирижабля нічого не було - голі і гладкі металеві стіни. Тільки в торці виявився ілюмінатор, можливо, в кабіну пілота, але й він був закритий щільною шторкою з іншого боку.

Стали сідати прямо на підлогу. Гондола була зовсім невелика, місця на підлозі ледь вистачило всім.

Коли розсілися - і п'ять хвилин, не минуло, - загули мотори. Гондола сіпнулася і різко пішла вгору.

- Прощавай, Раддепія! – нервово хихикнув хтось на іншому кінці салону.

 …Крім пілота дирижабля в кабіні був лише молоденький офіцер з блакитними петлицями на шинелі. Сидів мовчки, нервово стиснувши поручні крісла білими від напруження пальцями.

Пілот скосив очі, ледь помітно посміхнувся.

- Уперше в польоті?

- Так, - кивнув чекіст. Прокашлявся:

- Раніше не доводилося.

- Розслабтеся, - з ноткою поблажливості в голосі сказав пілот. - Наша машина безвідмовна. Це не літак. З неба ми не впадемо.

Він засміявся.

- А ви давно вже літаєте? – поцікавився чекіст.

- В цілому? Якщо загалом, то вже десять років. Починав ще на «ньюпорах», влітку сімнадцятого року. А в двадцять другому перейшов літати на дирижаблі.

- А зі спецмісіями? Тут?

- Півтора роки вже, - відповів пілот. – Сьогодні все просто – у нас один політ. А буває, що по три рейси за ніч роблю – зі спецконтингентом тобто.

  - І встигаєте? - Офіцер відпустив підлокітники крісла. Поступово звикав, приходив до тями.

- А чого ж не встигнути? – пирхнув пілот. – Завдання дуже просте: набрати висоту три кілометри, відійти в море на тридцять кілометрів… Ну, а потім одразу назад.

Далі летіли мовчки. За інструкцією їм і належало не розмовляти.

Десь за півгодини пілот сказав:

– Ось ми й на місці. Спецзона. Тепер ваша частина роботи: натиснути кнопку, скласти протокол.

– Де кнопка? - Офіцер шумно ковтнув.

- Та ось перед вами, червоненька, велика, - пілот тицьнув пальцем у пульт перед чекістом. - Тисніть!

Чомусь заплющивши очі, офіцер з силою вдавив кнопку в пульт.

- Досить, - скосив погляд пілот. - Люки відкрилися, полетіли купатися наші голуби!

Чекіст відпустив кнопку, полегшено зітхнув, витер долонею піт з чола.

- Ви тільки зараз у ілюмінатор уважно роздивиться, що в салоні, - реготнув пілот, показуючи великим пальцем на стіну пілотського відсіку за їхніми спинами. - А то рік тому один акробат все ж таки за петлі стулок зачепився. Всю дорогу провисів, сволота, до самого авіадрому. Довелося потім з нагана дострілювати і біля льотного поля прикопувати. Ото ще морока була!

Чекіст підвівся з крісла, поліз до ілюмінатора, а льотчик визирнув у бічне квадратне віконце.

Море було ледь помітне у місячному сяйві. На мить пілотові здалося, що там, унизу, над хвилями, промайнули якісь округлі тіні.

«Нісенітниця! - усміхнувся він про себе. – Нікого там не може бути!»

- Чисто у салоні! - сказав чекіст від ілюмінатора. – Усі контрики вивалилися!

- От і добре! – пілот кивнув.

Офіцер знову всівся у крісло, дістав з планшету бланк протоколу і ручку.

- Хочете, анекдот розповім? – молодий чекіст гигикнув, і не чекаючи згоди пілота, почав:

- Кажуть, що свою загальну теорію відносності товариш Ейнштейн взяв у нашого відомого хіміка Дмитра Івановича Мендєлєєва. Та ще й отримав на додачу цілий літр горілки, яку вони на двох відразу і розпили. Звідси і пішло відоме рівняння E=M*c*c, де E – сам Ейнштейн, M – Мендєлєєв, c – стакан горілки.

Офіцер сам собі засміявся. Пілот підтримав – натужно.

«Провокує, тварюка, чи ще просто молодий дурник? – подумав про себе, скреготнувши зубами. – Однаково: прилетимо – негайно рапорт у ГПУ напишу!»

А в голос бадьоро сказав:

- На сьогодні все. Летимо додому!